Розділ тринадцятий. Прихисток

Великий прихисток на сході країни розмістили в покинутому технікумі. Три поверхи, довгі коридори, металеві ліжка, душові з облізлою плиткою, саморобні таблички на дверях, дитячі малюнки поверх старих радянських стендів і той особливий запах тимчасового життя, в якому змішуються суп, пральний порошок, волога тканина й постійна присутність чужої втоми.

Там було майже двісті людей.

Ідеальне місце для системи.

Щойно Ілля почув по телефону перші слова координаторки, він сказав:

— Ліве крило другого поверху. Повне замикання.

— Ти навіть не дослухав, — сказала Орися.

— Уже не треба.

Максим нічого не відповів. Просто взяв куртку. Бо саме в такі хвилини сперечатися було пізно.

Прихисток зустрів їх криком дітей, чергою до роздачі вечері й жінкою з рацією в руці, яка вже кілька годин тримала на собі весь цей напівживий організм.

— Якщо ви знову порадите зняти списки, я вас сама виставлю надвір, — сказала вона. — У мене двісті людей, і я не збираюся…

— Ліве крило другого поверху замкнеться за сім хвилин, — відповів Ілля. — Після цього або ви робите, що я кажу, або решту ночі згадуєте дітей по пам’яті.

Він не підвищив голосу. Саме тому вона замовкла.

Марта вже бігла сходами. Левко тримав коробку карток так, ніби це був ящик із вибухівкою. Орися розвертала людей на першому поверсі ще до того, як хтось устиг поставити зайве запитання. Максим ішов поруч із Іллєю й відчував, як той майже фізично слухає простір.

На другому поверсі все було вже майже готове до зсуву.

У кімнаті 214 двоє чоловіків клялися, що спали на одному й тому самому ліжку біля вікна. У 216 мати не впізнала доньку, яка стояла просто за її спиною. У 218 на дверях з’явився другий список мешканців — без імен, лише кількість і вік.

— Орися, правий ряд виводь униз. Ларисо, дорослих не в колону, а групами. Левко — на сходовий вузол. Марта, де шов?

Марта стояла посеред коридору, тримаючи долоню на стіні.

— Уже три шари, — сказала вона. — Реальний. Спальний. І ще один, де всіх переставили ще вчора.

— Час?

— Майже немає.

Далі все посипалося надто швидко.

У кінці крила відкрилися двері, яких на плані не було. За ними стояли ряди ліжок — не з цього технікуму, а з різних місць одразу: табір, санаторій, лікарня, гуртожиток, вагон. Система не приховувалася. Вона вже складала свій архів із усього, що коли-небудь допомагало тимчасово покласти людину.

— Назад! — крикнула Орися.

Троє підлітків не встигли. Один чоловік у шльопанцях теж. Вони зависли на межі, ніби забули, в який бік бігти.

Ілля оцінив простір одним поглядом.

— Максим, перегороджуємо тут.

— А ті четверо?

— Потім.

Максим подумав, що не почув.

— Що значить — потім?

— Якщо зараз не замкнути прохід, втягне все крило.

— Там люди!

— Я бачу.

Він уже тягнув металеву шафу з ковдрами. Максим схопив його за рукав.

— Ти збожеволів.

Ілля подивився на нього крижаним, страшно ясним поглядом.

— Ні. Я рахую ціну.

— А якщо це я був би там?

— Я все одно зробив би те саме.

Саме ця відповідь і була найстрашнішою. Не тому, що жорстока. Тому, що чесна.

За секунду Ілля вже ставив шафу впоперек коридору, завалював її каркасами ліжок і будував перепону так, ніби робив це не вперше, а давно вже знав, як саме простір любить захлинатися, якщо його зупинити правильною формою.

Коридор ударив у перепону, як вода в дамбу.

Двері без плану смикнулися.

Одного з підлітків потягло всередину по пояс, але Марта встигла схопити його за капюшон. Другого висмикнув Максим. Третього збила з межі Лариса, просто штовхнувши всім тілом. Чоловіка в шльопанцях затягло повністю.

— Ні! — закричала координаторка.

Ілля навіть не озирнувся.

Він уже рахував проходи.

— Два вузли. Один центр. Три помилкові двері. Сходи тримають. Ще. Ще. Ще.

Максим дивився на нього з відчаєм і жахом.

Бо це знову спрацьовувало.

Марта стояла біля шва, бліда до синяви, і тримала його руками, ніби розсовувала тканину, яка хоче зшитися.

Коли прохід нарешті обвалився назад у звичайну стіну, на поверсі запала така тиша, яку буває чути тільки після чужого крику.

Діти плакали. Хтось блював у відро. Орися сиділа просто на підлозі, притискаючи до себе дівчинку років восьми. Координаторка стояла біля стіни й дивилася на місце, де щойно були двері. А Ілля стояв серед розкиданих ліжок і важко дихав, ніби в нього всередині зламали кілька сходів.

— Там лишився чоловік, — сказала жінка з рацією.

— Ні, — відповіла Марта. — Його викинуло в інший вузол. Якщо пощастить — знайдемо на сусідньому стику.

Максим дуже повільно повернувся до Іллі.

— Ти без вагань залишив їх там.

— На сорок секунд.

— Справа не в секундах.

Ілля мовчав.

— Справа в тому, — сказав Максим, — як природно ти це зробив.

Ілля підняв очі. Руки в нього тремтіли, але голос був майже рівний.