Розділ дванадцятий. Не той, хто жертва

Лариса першою сказала те, про що всі вже думали, але ніхто не хотів вимовляти вголос.

— Треба перевірити, чи справді він єдиний.

— «Він» — це хто? — різко спитав Максим, хоча чудово знав відповідь.

— Не прикидайся, — сказала Лариса. — Не для того ми дійшли досюди, щоб тепер соромитися точних слів.

Марта мовчала кілька секунд. Потім підвела голову.

— Я спробую.

Орися зблідла.

— Ні.

— Саме я, — спокійно сказала Марта. — Я вже й так наполовину між. Якщо система шукає не просто людину, а того, хто витримає перехід, я ближче, ніж будь-хто з вас, окрім Іллі.

— Окрім Іллі, — повторив Максим. — От саме цього я й не хочу чути.

Спробу робили в тій самій кімнаті з дзеркалом. Не як магічний обряд — як жорстку перевірку гіпотези. Левко тримав картки. Орися — речі-якорі. Лариса стояла в дверях із дзвіночком у долоні. Максим не відходив від Марти ні на крок. А Ілля дивився на тріщину так, ніби вже знав результат, але ще не був готовий вимовити його вголос.

Марта сіла перед дзеркалом.

— Якщо почне тягнути, говоріть зі мною не про межу, а про те, що в мені не можна спростити, — сказала вона.

— Наприклад? — спитав Левко.

— Наприклад, що я ненавиджу, коли хтось переставляє мої чашки. Що я боюся ліфтів. Що мені завжди холодно в руки. Що я злюсь, коли люди роблять вигляд, ніби не розуміють очевидного.

— Дуже заспокоює, — пробурмотів Максим.

Марта криво всміхнулась.

— Я й не намагаюся бути заспокійливою.

Коли вона подивилася в дзеркало, перші секунди не сталося нічого. Потім тріщина побілішала зсередини. Саме так — ніби в склі раптом з’явилося зайве світло.

Орися відразу заговорила:

— Марта Лис. Ти п’єш каву без цукру. Ти кусаєш нижню губу, коли злишся.

Максим підхопив:

— Ти ненавидиш, коли хтось бреше з жалю. І завжди відчуваєш холод раніше за інших.

Левко майже прокричав:

— І ти мене одного разу вдарила по руці, бо я хотів узяти зайвий папірець!

На мить здалося, що цього вистачить. Відображення Марти в дзеркалі здригнулося, але не розчинилося. Світло в тріщині пульсувало.

А потім усе зламалося інакше.

Тріщина не пішла в Марту.

Вона різко розгорнулася убік — до Іллі.

Марта відсахнулася від дзеркала так, ніби її вдарили в груди.

— Воно не бере мене, — сказала вона, задихано, майже сердито.

— Чому? — видихнула Орися.

Марта дивилася не на дзеркало.

На Іллю.

— Бо я двері, — сказала вона. — А йому треба не двері. Йому треба замок.

Після цих слів Максим відчув, як у нього всередині все холодно провалюється.

Ілля теж не заперечив.

Саме це було найгіршим.