Розділ одинадцятий. Ім’я Остапа

Справу Остапа Яворського вони повернули в перекличку в тій самій кімнаті над монастирським шпиталем, де дзеркало тримало свою тріщину так, ніби саме не хотіло забувати, скільки разів тут дивилися на себе люди, які вже наполовину стояли по інший бік межі.

Не було ні свічок, ні ритуалу, ні красивих слів.

Лише вони самі. Старий стіл. Тісне повітря. Дрібні речі, які ще можна було зв’язати з Остапом. І та вперта, майже болісна людська робота — повернути ім’я туди, де тридцять років жила сама провина.

Орися заговорила першою.

— Остап Яворський. Ти боявся лишатися останнім у ряду.

Левко проковтнув повітря й додав:

— У тебе були мокрі кеди.

Марта, не відриваючи погляду від тріщини дзеркала, сказала:

— Ти засинав, тримаючись за чужий рукав.

Після цього всі подивилися на Іллю.

Він стояв, стиснувши пальці так сильно, що збіліли кісточки. Довго мовчав. Потім нарешті заговорив — не голосом людини, яка визнає провину, а голосом людини, яка вперше дозволяє собі віддати її назад у світ, де вона має ім’я.

— Пробач, що так довго носив тебе як діру, а не як тебе.

Після цих слів у кімнаті щось ледь чутно змінилося. Не світло. Не температура. Напруга.

Тріщина в дзеркалі ніби дихнула.

І на мить у ній відбився хлопчик, який уже не стояв у кінці ряду, а виходив із нього.

Ніхто не закричав. Не рушив. Не зіпсував цю секунду зайвим страхом.

Марта тільки тихо сказала:

— Тепер він не там, де був.

Ілля заплющив очі.

Бо вперше за багато років відчув не полегшення.

А біль без тієї внутрішньої гнилої домішки, яка називається провиною, що давно вже перестала бути тільки його.