Розділ третій. Пологове

Луцьк зустрів їх жовтим світлом ліхтарів і запахом хлорки ще в коридорі приймального відділення.

Старий пологовий корпус стояв збоку від нового, ніби будівля, яку давно збиралися списати, але так і не наважилися. Сходи були втерті посередині, лінолеум місцями пузирився, а на стінах висіли вицвілі плакати про грудне вигодовування й післяпологовий догляд. Саме тут дві ночі поспіль жінки прокидалися й не могли відразу впізнати, яке немовля — їхнє.

Не через бірки.

Через пам’ять.

— Ви тільки не кажіть мені зараз про «післяпологову тривогу», — втомлено сказала завідувачка, маленька жінка з сухим обличчям і очима людини, яка не спала кілька діб поспіль. — Бо я вже чула це від трьох консультантів і одного дуже розумного психіатра.

— Не скажемо, — відповіла Орися.

Ілля мовчав. Він дивився на двері палат, на картки біля поста медсестер, на ряд пластикових люльок, виставлених уздовж стіни. Усе це було надто зручним для системи: місце, де людей із першої ж хвилини починають поєднувати з біркою, номером, масою, часом, палато́ю.

— Коли почалося? — спитав він.

— П’ять ночей тому, — відповіла завідувачка. — Спершу одна жінка прокинулася й вирішила, що медсестри підмінили дітей. Потім інша не могла згадати, чи народила хлопчика, чи дівчинку. Потім ще одна вперто казала, що в палаті стоїть не три люльки, а чотири.

— А стояло скільки?

— Три.

— І що було в четвертій?

Жінка дуже повільно подивилася на нього.

— Нічого. Саме це й лякало.

Ілля підійшов до найближчих дверей. Там висіла табличка: прізвище матері, номер палати, номер ліжка, стать дитини, дата й час народження.

Він мовчки зняв її.

— Що ви робите? — різко спитала завідувачка.

— Забираю в нього найзручнішу мову.

— Ми не можемо працювати без позначок.

— Можете, — відповів він. — Питання тільки в тому, чи хочете потім працювати без дітей.

Це прозвучало жорстко. Тепер у ньому дедалі частіше з’являвся тон людини, яка бачить структуру і не має сил повертати кожне слово в комфортну форму.

— Поясніть нормально, — втрутилася Орися.

Ілля вдихнув і вже рівніше сказав:

— Тут усе тримається на формальному зв’язку. Бірка, картка, палата, ліжко. Якщо система б’є в такому місці, вона спершу не краде дітей фізично. Вона розхитує зв’язок між матір’ю й дитиною, поки той не стане залежним від номерів. Приберіть надлишок цифр — і в неї стане менше опори.

Увечері відділення виглядало майже абсурдно. На дверях не лишилося табличок. Медсестри сердилися, плуталися, але слухалися. Матері, яким пояснили лише частину правди, сиділи на ліжках і говорили про дітей уголос. Не вага, не зріст, не час народження — живі, безладні, ніби непотрібні подробиці.

— Це Оленка. У неї маленька плямка над губою.
— Це Назар. Він стискає мій палець тільки лівою рукою.
— Це Софія. У неї серйозний лоб, ніби вона на всіх сердиться.
— Це Марко. Він уже зараз зітхає, як мій чоловік.

Максим допомагав у коридорі. Орися говорила з жінками. Марта сиділа в кінці проходу, дивлячись у зачинені двері операційної, за якими давно нікого не було, але де простір усе одно стояв занадто глибоко.

О 23:17 не задзвенів жоден дзвоник.

Натомість задрижали коліщата на порожній каталці.

Повільно. Ледь чутно. Наче хтось невидимий перевіряв, чи зможе вона доїхати сама.

Потім із палати, яка мала бути зачиненою після ремонту, виїхала ще одна каталка. На ній лежали лише пластикові бірки немовлят.

Імена на них були стерті.

Лишилися тільки цифри.

Одна з жінок тихо застогнала. Інша затулила дитині вухо, ніби це могло допомогти. У повітрі стало холодніше, хоча батареї все ще працювали.

Ілля підійшов до каталки першим.

— Не чіпай, — сказала Марта.

— Треба.

Він взяв жмут бірок у руки. Пластик був теплий, ніби їх щойно носили на живій шкірі.

— Дивись, — прошепотіла Марта. — Воно хоче не зникнення. Воно хоче, щоб їх можна було міняти місцями без болю.

Це розлютило його майже фізично.

Не страх.

Не огиду.

Саме лють.

— Ні, — сказав Ілля в темряву коридору. — Не тут.

Він поніс бірки в стерилізаційну, де стояла металева медична піч. Медсестра Ніна, бліда, але не істерична, мовчки відчинила її. Ілля кинув бірки всередину.

Полум’я схопило пластик не одразу. Спершу він почав темніти, плавитись, коробитися. Потім з печі пішов різкий, солодкаво-хімічний сморід. У той же момент у палатах усі діти одночасно закричали.

— Імена! — крикнула Орися.

І матері, налякані, виснажені, після родового болю й безсоння, почали говорити. Не красиво, не виразно, не в лад. Але по-справжньому.

— Оленка!
— Назар!
— Софія!
— Марко!

Полум’я відбилося в Іллєвих очах так жорстко, що Максимові на секунду здалося: якби той обернувся просто зараз, у зіницях у нього стояли б не вогні, а вузькі дверні пройми.

Коли остання бірка скрутилася в чорний попіл, у коридорі щось змінилося. Не зникло повністю. Але відступило. Ніби місце, яке вже майже вчепилося в зручну схему, раптом залишилося без готових пазів.