Інтерлюдія I. Поліклініка на околиці

Поліклініка на околиці Чернівців не мала в собі нічого містичного вдень. Сірий триповерховий корпус, облізлий фасад, запах мокрих курток у гардеробі, черга до лабораторії, стомлені бабусі під кабінетами, дитячий кашель, який віддає в порожній плитці сильніше, ніж на вулиці. Саме тому Марта так напружилась, щойно вони переступили поріг.

— Тут уже пробували, — сказала вона, ще не знявши шарфа.

— Наскільки давно? — спитав Ілля.

— Не знаю. Але тут накопичується. Як вода під лінолеумом.

Максим глянув на неї, потім на довгий коридор першого поверху. Лампи горіли через одну. Під кабінетом терапевта сиділи люди з талонами. На дверях висіли списки прийому, номери черги, прізвища лікарів, таблички з годинами. Усе це виглядало буденно настільки, що навіть він сам відчув, як мозок пручається думці про небезпеку.

— Через що саме? — тихо запитала Орися.

— Через очікування, — відповіла Марта. — Тут люди й так зависають між тим, що з ними вже сталося, і тим, що їм скажуть про їхнє майбутнє. Такі місця легко беруться.

Завідувачка, повна жінка з втомленими очима, зустріла їх майже агресивно.

— Якщо ви знову з якимись байками про нічні голоси, то не треба. У нас і без того дефіцит персоналу.

Ілля не став сперечатися. Він подивився на стіни, на списки кабінетів, на купу карток у реєстратурі, на пластикові номерки черги, які висіли в апараті біля лабораторії.

— Скільки разів за останній тиждень пацієнти губили талони, хоча тримали їх у руках? — спитав він.

Жінка насупилася.

— Яке це має…

— І скільки разів хтось називав прізвище, а людина не відгукувалася, хоча сиділа за дверима? І скільки разів картки в реєстратурі опинялися не в тих шухлядах без жодного пояснення?

Завідувачка побіліла.

— Медсестра вам подзвонила?

— Ні. Ми приїхали раніше.

Їй не сподобалася ця відповідь. Саме тому вона й повірила.

Проблема почалася в процедурному крилі. Спершу одна жінка не змогла згадати прізвище чоловіка, якого привела на ЕКГ, хоча називала його двадцять років щодня. Наступного дня в лабораторії дитина сиділа в черзі до кабінету, але медсестра була певна, що бачила її ще на першому поверсі. Потім у реєстратурі дві амбулаторні картки з різними прізвищами раптом виявилися під однією обкладинкою. Пояснення не було.

— А вночі? — спитала Орися.

Завідувачка змовкла.

— Вночі санітарка чула, як хтось рахує двері на третьому поверсі, — сказала нарешті. — Але той поверх давно закритий.

Ілля повільно кивнув.

— Коли починають із дверей, людей ще можна випередити.

Максим почув це й мимоволі стиснув зуби. Ілля вже говорив так, наче не припускав, а знав алгоритм.

Третій поверх був темний, заставлений списаними кушетками, старими ширмами й архівними шафами. На зачинених кабінетах висіли паперові таблички з цифрами, які колись, мабуть, познімали знизу під час ремонту. Тут пахло пилом, старим спиртом і мокрою фарбою. Десь далеко по трубах ішла вода.

Марта зупинилася посеред коридору.

— Тут не повний шов, — сказала вона. — Але дуже чиста спроба. Наче хтось перевіряє, чи зручно буде вести людей не по іменах, а по кабінетах.

Левко, який ішов трохи позаду, глянув на двері з табличкою «312» і раптом прошепотів:

— Вона двічі.

— Хто? — різко спитала Орися.

— Табличка. Вона висить тут… і там.

У кінці коридору справді була ще одна «312».

Максим підійшов ближче й відчув, як у нього всередині все неприємно стислося. Не від страху навіть. Від того, що мозок намагався прийняти це як дрібну плутанину. Саме на це система й розраховувала — на людське бажання не зупинятися над дивним довше, ніж потрібно для функціонування.

Ілля, не озираючись, сказав:

— Знімаємо цифри.

— Усі? — перепитала завідувачка.

— Усі, — відповів він. — Залишаємо тільки імена лікарів. І все одно цього мало.

— Що ще?

Він подивився в темний коридор, де двері вже починали стояти занадто рівно.

— Треба, щоб кожен, хто тут чергує, знав не лише прізвище пацієнта, а хоч одну живу подробицю. Не діагноз. Не кабінет. Щось людське.

— Ви серйозно? — обурилася медсестра, що щойно піднялася нагору з бинтами. — У нас за зміну буває сто людей.

Ілля глянув на неї так рівно, що вона сама стишила голос.

— А скількох із них ви готові втратити через те, що вам зручніше запам’ятовувати цифри?

Це прозвучало надто жорстко. Максим відчув це тією ж миттю. Побачив, як здригнулася Орися. Побачив, як Марта повернула голову на Іллю. Раніше він сказав би інакше. Не м’якше, але людяніше. Тепер у ньому з’являлася інша точність — не до болю, а до рішення.

О 23:17 на третьому поверсі не задзвенів жоден дзвінок. Натомість у всіх порожніх кабінетах одночасно клацнули вимикачі.

Світло не ввімкнулося.

Просто клацнуло.

А потім із кінця коридору долинуло дуже тихе дитяче:

— Один кабінет.

Левко судомно ковтнув повітря.

— Два кабінети, — продовжив голос.

— Не слухайте, — сказала Марта.

— Три кабінети.

Ілля ступив уперед.

— Ні, — різко сказав Максим.

— Саме так, — відповів Ілля. — Воно ще не взяло людей. Працює на структурі.