Пролог. Черговий

Першим прокинувся не той, хто боявся.

Першим прокинувся той, хто звик перевіряти списки.

Черговий у старому санаторному корпусі під Чернівцями сидів за столом у кінці довгого коридору й звіряв мешканців по кімнатах, коли в будівлі стало трохи більше тиші, ніж має бути в місці, де ночує майже сто людей. Не менше звуків. Більше тиші. Така різниця відчувається тілом раніше, ніж думкою.

За вікнами стояв сніг. Не щільний, не хуртовинний — дрібний, сухий, мов попіл. Лампа під стелею гуділа рівно. У батареях іноді хрипіло повітря. На столі парувала третя за ніч кава. На стіні висів список кімнат, переписаний від руки, бо принтер знову заклинило.

Чергового звали Микола. Він працював тут шостий місяць і вже звик до чужої втоми, нічних панічних атак, дитячого плачу й старечих прохань принести води. Йому здавалося, що після перших двох тижнів людина може звикнути до будь-якого нічного будинку.

О 23:17 він зрозумів, що помилявся.

Спершу здалося, ніби хтось ударив ложкою по батареї десь далеко, у технічному крилі. Один раз. Глухо, старо, металево.

Микола підвів голову.

Гудіння лампи не змінилося. Сніг за шибкою падав так само повільно. Але список на стіні ледь-ледь ворухнувся, ніби від протягу.

Протягу не було.

Він підвівся, сам не знаючи навіщо, підійшов до аркуша й побачив, що в кімнаті 12 тепер записано не чотири ліжка, а п’ять.

Учора він сам заносив у дванадцяту додатковий обігрівач. Ліжок там було чотири. Жінка з хлопчиком, подружжя пенсіонерів. Порожнє складне ліжко лежало в коморі. Чотири. Тільки чотири.

Але між другим і третім рядком з’явився новий запис його ж почерком:

“5 місць.”

З дальнього кінця коридору, де починалося дитяче крило, долинув тупіт. Не біг. Не метушня. Обережні, рівні кроки босих ніг по лінолеуму.

— Хто там? — гукнув він.

Тупіт не стих.

Микола взяв ліхтарик, хоча світло було ввімкнене, і пішов коридором. На стінах висіли дитячі малюнки, плани евакуації, чергування на кухні. Усе це він бачив щодня. Та цієї ночі здавалося, що кожен папір прикриває не стіну, а двері.

Кімната 12 була прочинена.

Усередині пахло сирістю, дитячим шампунем і теплим пилом від електрообігрівача. На першому ліжку спала жінка, обійнявши сина. На другому — старий у вовняній шапці. На третьому — його дружина, дрібна, суха. На четвертому ніхто не лежав, тільки ковдра була зім’ята, ніби хтось щойно підвівся.

П’яте ліжко стояло біля дверей.

Микола був упевнений: увечері його тут не було.

Жінка раптом розплющила очі.

— Де дівчинка? — прошепотіла вона.

— Яка дівчинка?

— Та, що спала біля дверей.

Микола повернув голову й побачив на тумбочці червону гумку для волосся.

У сусідній кімнаті одночасно закричали двоє людей.

Коли він вискочив у коридор, тупіт уже був ближче. Просто за рогом. І хтось дитячим голосом, дуже старанно, ніби вчився лічбі, сказав:

— Один.

У грудях у Миколи щось стиснулось у відповідь. Як рефлекс. Як страшно природне бажання завершити чужу фразу.

— Два, — пролунав голос із темряви.

Він відкрив рота.

Саме в цю мить зовнішні двері корпусу розчахнулися від сильного удару вітру. У коридор ввірвався сніг і разом із ним — троє людей.

Жінка в темній куртці. Високий хлопець із втомленим обличчям. І чоловік, який зайшов останнім.

Не бігом. Не поспішаючи.

Миколі він запам’ятався найстрашніше не очима, не голосом, не різкістю рухів, а тим, що одразу поводився так, ніби вже знає, скільки тут дверей і де саме простір зараз почне брехати.

— Ніхто не відповідає на рахунок, — сказав він.

Сказав тихо, але так, що його почули в усьому крилі.

Потім глянув на список біля дверей, зірвав його зі стіни й розірвав навпіл.

— Зараз. Кімната за кімнатою. Тільки імена. І три подробиці про кожного. Хто помилиться — починає спочатку. Хто скаже число — замовкає.

— Ви хто такий?! — видихнув Микола.

Чоловік навіть не озирнувся.

— Той, хто ще встигає раніше за нього, — відповів він.

І тільки тоді Микола побачив, що в кінці коридору стоїть ще одна постать. Не висока, не низька. Нерухома. Як тінь, що терпляче чекає, коли тут усе дорахують без неї.

Жінка в темній куртці — Марта — вже стояла посеред проходу із заплющеними очима.

— Воно ще не всередині повністю, — сказала вона. — Але вже в дверях.

— Максим, праве крило. Марто, зі мною. Черговий — називай усіх, кого бачив увечері. По одному.

— Я…

— Імена, — сказав чоловік.

Микола не міг пояснити, чому саме це слово пройняло його таким страхом. Начебто чоловік вимагав не інформацію, а щось глибше. Свідчення того, що він ще здатен розрізняти людей до того, як коридор зробить їх місцями в ряду.

— Софія Гнатюк, — випалив Микола. — У неї син Данило, він спить із синім ведмедем…
— Петро Скоморох, кашляє перед сном…
— Катерина Скоморох, у неї болить ліва нога на погоду…