Епілог. Зимова перекличка

У грудні, коли перший сніг ліг на перони й замів сліди між коліями, Марта прокинулася о 23:16.

Не від дзвінка. За секунду до нього.

Квартира була темна, тиха, з тим особливим зимовим спокоєм, коли навіть труби в стінах дихають повільніше. Максим спав на дивані в сусідній кімнаті. Ілля лишився працювати в кабінеті над крамницею. Левко мав завтра контрольну й обіцяв Орисі лягти рано. Все було звичайно.

Саме тому вона одразу зрозуміла: щось не так.

На кухні на столі стояли дві чашки. Хоча ввечері вона мила одну.

Марта підійшла ближче.

Одна чашка була їхня — зі сколотим краєм. Друга тонка, лікарняно-біла, з чужою синьою смужкою по вінцю.

О 23:17 десь дуже далеко бринів метал.

Вона не розбудила Максима відразу. Спочатку взяла другу чашку в руки.

Тепла.

— Добре, — сказала в темряву. — Значить, так.

Максим вискочив у коридор за хвилину, ще сонний, але вже блідий.

— Що?

Марта поставила чашку перед ним.

— У нас нова адреса.

— Де?

Вона прислухалась. Не до кімнати. До чогось за нею.

— Чернівці. Старий санаторний корпус, який переобладнали під тимчасовий прихисток. Довгі коридори. Ліжка рядами. Списки на дверях.

Максим витер обличчя долонею. Уже не сперечався. Уже знав: коли Марта так говорить, краще одразу вдягатися.

За двадцять хвилин вони були в машині. Ілля підключився дорогою, Орися домовлялася телефоном із місцевою вчителькою, яку колись знала Лариса, а Левко, сонний і сердитий, сидів на задньому сидінні з коробкою карток на колінах.

— Це знову буде як тоді? — спитав він, коли виїхали на трасу.

Ілля подивився в дзеркало заднього виду.

— Не так само, — сказав. — Але схоже.

— Добре, — відповів Левко і міцніше обійняв коробку.

Сніг летів у фари густо, майже вертикально. Дорога бігла крізь чорні поля й рідкі світла заправок. Усередині машини пахло термосом із чаєм, мокрою тканиною і картоном.

Марта сиділа попереду й дивилась у ніч. Її відображення в боковому склі цього разу не запізнювалося. Навпаки — ніби випереджало її на пів секунди, наче дуже хотіло показати: вона готова.

— Що ти чуєш? — тихо спитав Ілля.

— Що там уже є хтось, кого майже стерли. Доросла жінка. Вона вишиває квіти на наволочці, коли нервує. І хлопчик, який ховає під матрацем сухарі. І ще дід, що весь час питає, котра година, бо боїться проспати власне життя.

Максим глянув на неї.

— Ти можеш їх витягти?

— Не я одна.

Він кивнув. Тепер це завжди була правильна відповідь.

До Чернівців вони доїхали перед світанком. Санаторний корпус стояв на околиці, серед чорних дерев і занедбаної алеї. У вікнах жевріло чергування нічників. На дверях справді висіли списки кімнат і прізвищ.

Ілля зупинився на ґанку. Подивився на папери, прибиті кнопками до фанерного щита.

Потім повільно зняв перший аркуш.

— Що ти робиш? — спитала чергова, розгублена й сонна.

— Перекличку по-людськи, — відповів він.

Левко вже розкладав на столі картки. Орися говорила з мешканцями. Максим ніс коробки з чаєм і пледами, бо люди краще згадують, коли їм не холодно. Марта йшла коридором, торкаючись стін кінчиками пальців, і шепотіла собі під ніс імена, яких ще ніхто їй не сказав.

Старий санаторій зустрічав їх не тишею.

А очікуванням.

І коли десь у дальньому крилі знову тонко, майже сором’язливо задзвенів метал, це вже не було голосом, який говорить першим.

Першим цього разу заговорили люди.

— Хто тут любить міцний чай?
— У кого болить ліве коліно на погоду?
— Хто вишиває сині квіти?
— Хто ховає сухарі під матрацем?
— Як вас звати? Скажіть нам. Скажіть ще раз.

Марта озирнулася на Іллю.

Той стояв посеред коридору, уже без колишнього страшного спокою в плечах. Втомлений, живий, трішки сивіший, ніж восени. І вперше за весь цей час схожий не на людину, яка стримує темряву, а на людину, яка навчила інших робити те саме.

— Бачиш? — тихо сказала Марта.

— Що?

— Тепер це вже не ми проти нього.

Ілля подивився на двері палат, на людей у коридорі, на Левка з коробкою карток, на Максима, який уважно слухав літню жінку, ніби вона розповідала найважливішу річ у світі.

— Так, — сказав він. — Тепер це передається.

За вікнами падав сніг. У темряві далекого крила хтось іще спробував рахувати. Але голос потонув у людських відповідях.

І тому зимова ніч у старому санаторії стала не новим початком для рахунку.

А новим початком для переклички.