Розділ чотирнадцятий. Ті, кого назвали

Тієї ночі з інтернату вивели сімох.

Світлану Бурик. Юру Чабана. Жінку з лікарняної палати, яку звали Олена Гнатюк. Хлопця з київського хостелу — Романа Ткача. Ще двох студентів, чиїх імен ніхто не пам’ятав до останньої години, а потім згадали друзі. І дівчину з франківського ліцею, яка весь час стискала в руці зелений олівець.

Не всі були цілими.

Дехто дивився повз людей. Дехто не впізнавав вулиць. Дехто прокидався від кожного металевого звуку.

Але вони були.

Цього вистачало, щоб плакати.

Марта жила. Перші дві доби майже не прокидалася. Лежала бліда, з холодними руками, і лише раз у раз шепотіла чужі імена, ніби перевіряла, чи не лишилися вони по той бік.

Максим сидів біля неї й говорив. Не безперервно. Не урочисто. Просто розповідав їй її саму. Про Кадика. Про каву. Про фарбу для волосся. Про той день, коли вони знімали ролик у закинутому кінотеатрі, а вона збрехала, що не боїться темряви.

На третю ніч Марта розплющила очі.

— Ти все ще тут? — спитала.

— Так.

— Добре.

— Пам’ятаєш мене?

Вона дивилась на нього довго.

— Так, — сказала нарешті. — Тепер уже так.

Ілля сидів на кухні з Орисею, коли почув це крізь прочинені двері. Він не посміхнувся. Але напруга в плечах трохи відпустила.

Орися поставила перед ним чай.

— Воно скінчилося?

Ілля дивився у вікно. За ним був звичайний львівський двір. Білизна на мотузці. Квітка на підвіконні. Пара голубів на даху гаража. Нічого містичного. Але десь далеко, за будинками, він відчував — не чув, а відчував — як метал ще пам’ятає звук.

— Ні, — сказав він. — Не скінчилося. Але ми зламали йому спосіб.

— Який?

— Бути єдиним голосом.

Левко спав у сусідній кімнаті, обійнявши коробку з картками імен. Він не розлучався з ними всю дорогу назад.

Лариса того ж тижня поїхала в село й повісила біля хати маленький дзвіночок, але не для страху. Для пам’яті. Щоб звук більше не належав тільки темряві.

Поліція вкотре списала все на колективну паніку, втечу дітей, збій у документах і психологічну травму. Директорка інтернату подала у відставку. У будівлі зняли старе крило на ремонт. На плані евакуації так і не знайшли жодної згадки про кімнату 17.

Але в коридорі під шаром нової фарби проступали крейдяні літери.

СВІТЛАНА БУРИК

Їх замальовували двічі.

На третій день напис проступив знову.

Тоді його просто перестали чіпати.