Розділ тринадцятий. Інший корпус

Коли імена набрали вагу, коридор почав чинити опір.

Світло замиготіло. З лікарняної палати долинув дзенькіт металевого інструменту. Вагон смикнувся, ніби рушив. У класі сама собою почала скрипіти крейда по дошці.

На ній з’явилося одне слово:

СПИСОК

Порожнеча в форменому піджаку розрослась, стала вищою, ширшою. У ній проступали шматки різних облич — не повністю, лише натяками. Чужі роти, носи, лінії скронь. Наче всі, кого тут недорахували й недоназвали, тепер ставали маскою для чогось безіменного.

— П’ять, — сказало воно.

Ілля ледь не відповів.

Тоді Марта вдарила його долонею по грудях — не сильно, але точно туди, де бринів дзвін.

— Дихай, — сказала вона.

— Воно всередині…

— Я знаю.

Вона знала. Бо сама була частково звідти.

Ілля глянув на неї — бліду, виснажену, з тінню, яка знову трохи не збігалася з тілом, — і раптом зрозумів: вона не просто повернулася. Вона принесла зсередини щось важливіше за страх. Вона принесла шви. Вона бачила, де ця потвора тримається разом.

— Марто, — сказав він. — Якщо розітнути все до кінця?

— Тоді коридори розійдуться.

— А люди?

— Ті, кого ще тримають голоси, зможуть вийти.

— А ти?

Вона усміхнулась дуже сумно.

— Я вже й так не повністю з одного боку.

Максим зрозумів, про що йдеться, ще до того, як вона рушила.

— Ні, — сказав він.

Вона подивилась на нього, і цього разу в її очах була вже не плутанина, а ясна, болюча ніжність.

— Ти повернув мене, — сказала Марта. — Не дай цьому бути даремним.

Потім ступила вперед — прямо в центр зшитого простору.

Порожнеча повернулась до неї.

— Ти моя дверна петля, — сказала вона до нього. — А я тепер знаю, як тебе зняти.

Вона підняла руки й промовила імена. Не гучно. Навпаки — майже як молитву.

Світлана. Юра. Левко. Марта. Олена. Роман. Ті, кого порахували. Ті, кого забули. Ті, кого ще можна втримати.

Імена йшли крізь неї, як світло крізь воду.

Ззовні люди повторювали їх.

Порожнеча затремтіла.

Слово СПИСОК на дошці розпливлося, і замість нього рука, якої не було видно, почала виводити інше:

ПЕРЕКЛИЧКА

Ілля схопив Юру за плече. Максим — Світлану, яка щойно, ніби прокинувшись, зірвала з волосся ту саму червону гумку. Хтось із палати встав. Хтось із вагона заплакав. Люди почали виходити, спотикаючись, не розуміючи, звідки йдуть, але тягнучись на голоси.

Порожнеча закричала.

Не людським голосом. Не звуком навіть.

Коли шви розходяться, сам простір видає такий крик.

— Шість! — вдарило з усіх боків.

І тоді Ілля зробив те, чого не робив ще ніколи.

Він відповів.

Не числом.

Ім’ям.

— Ілля Мороз! — крикнув він у саму порожнечу. — Я не число! Я був! Я пам’ятаю Левка Савку! Пам’ятаю Марту Лис! Пам’ятаю Юру Чабана! Пам’ятаю!

І це виявилося тим ударом, якого бракувало.

Його дзвін усередині не замовк. Але перестав бути порожньою чашею для чужого рахунку.

Він озвався власним голосом.

Коридори луснули остаточно. Вагон відлетів у темряву. Палата згасла. Клас розчинився, залишивши після себе крейдяний пил у повітрі. Кімната 17 повалилася назад у білий шкільний коридор.

Із тріщини останньою виходила Марта.

Максим кинувся до неї.

Вона встигла торкнутися його обличчя.

— Називай мене й далі, — прошепотіла.

І впала йому в руки.

За їхніми спинами двері, яких не було на плані, зачинилися так різко, ніби ніколи не існували.

Дзвінок урвався.