Розділ дванадцятий. Велика перекличка

Вони зібралися біля львівського інтернату 14 серпня, за три хвилини до 23:17.

Над містом висіло важке тепле небо. Колії за вокзалом дзенькали останнім вечірнім металом. У вікнах гуртожитку горіло кілька ламп. Все виглядало так, ніби ніч нічим не відрізняється від інших.

Під брамою стояли люди.

Не натовп — але багато. Мати Світлани Бурик із червоною гумкою в руці. Дядько хлопця з київського хостелу з його старою кружкою. Сусідка дівчини з тернопільського гуртожитку з банкою жовтого чаю. Батько медсестри з лікарні, який приніс її бейдж із затертим іменем. Кожен тримав маленьку річ. Якорі.

Орися роздала всім картки, написані Левком. На кожній — ім’я. Під ім’ям — кілька простих подробиць.

Ілля стояв біля входу. Марта — поруч із ним. Максим — з іншого боку. Лариса лишилася надворі з людьми. Вона вже знала: той, хто читає імена, не повинен дивитись усередину, коли двері відкриються.

— Готові? — спитала Орися.

Ніхто не відповів.

Бо всі були налякані.

Але ніхто не відступив.

О 23:17 задзвенів дзвінок.

Будівля здригнулася.

Світло на третьому поверсі одночасно погасло й загорілося знову — вже інше, гірчично-жовте, як у старих лікарняних коридорах. Стіна в кінці крила відчинилася беззвучно.

Зсередини потягло холодом.

— Починайте, — сказав Ілля.

Імена за брамою зазвучали не рівно, не урочисто, не як ритуал.

Як життя.

Хтось плакав. Хтось збивався. Хтось повторював те саме двічі. Хтось не міг дочитати картку через тремтіння рук.

— Світлана Бурик! — крикнула її мати. — Ти малювала воронів у зошитах і не любила кип’ячене молоко!

— Олена Гнатюк! — говорив чоловік у куртці залізничника. — Ти завжди губила рукавички і сміялась над своїми жартами!

— Роман Ткач! — лунав хрипкий голос. — Ти спав тільки на боці й боявся темряви, хоч нікому не зізнавався!

Ілля, Марта й Максим увійшли всередину.

Кімната 17 уже не була кімнатою.

За нею лежав не один коридор, а кілька, зшитих криво, майже ворожо. Зліва — вагон із синіми полицями й жовтим нічним світлом. Справа — клас із партами, за якими замість учнів лежали сплячі постаті. Далі — лікарняна палата. І все це переходило одне в одне без дверей, без стику, без права існувати разом.

На ліжках, полицях, каталках сиділи й лежали люди різного віку. Діти. Підлітки. Студенти. Жінка в лікарняній сорочці. Чоловік у дорожній куртці. Усі дивилися в порожнечу тим самим тихим поглядом, яким дивляться ті, кого вже майже переклали в іншу систему обліку.

У центрі цього стояло воно.

Цього разу форма була нова.

Висока постать у темному форменому піджаку, але з піонерським галстуком на шиї. На грудях — значок провідника. На рукаві — медична пов’язка. Обличчя знову не було. Тільки рухома порожнеча, в якій ніби крутилися відбитки чужих профілів.

— Раз, — сказало воно голосом шкільної чергової. — Два, — голосом медсестри. — Три, — голосом самого Іллі.

— Не відповідайте, — прошепотіла Марта.

Ззовні імена звучали все голосніше. Коридор здригався від них, ніби по ньому били невидимими молотками.

Максим побачив Юру першим.

Той сидів у вагонному купе біля вікна, за яким не було пейзажу, тільки сіруватий туман. Обличчя Юри було ніби нормальним, але надто спокійним.

— Юра! — крикнув Максим.

Юра повільно повернув голову.

— Пізно, — сказав він. Але голос був не його.

Марта схопила Максима за руку.

— Не йди на голос. Назви його.

— Юра Чабан! — видихнув Максим. — Ти ненавидів корицю! Ти завжди носив з собою мультитул, бо вважав себе найрозумнішим! Ти одного разу впав у річку по пояс і брехав, що так і було задумано!

На мить в очах Юри щось здригнулося.

Ілля тим часом ішов просто до фігури.

— Ти тепер великий, — сказав він.

— Я завжди був великий, — відповіла порожнеча.

— Ні. Раніше ти сидів у місці. Тепер ти сидиш у нашій звичці забувати.

— Це легше, — сказало воно. — Ви самі спростили себе до списків.

І в цьому була правда, від якої холод ішов аж у зуби.

Ззовні раптом зазвучав Левків голос. Високий, ясний, дитячий.

— Левко Савка! Ти боявся грози! Ти ховав цукерки під подушкою! Ти був!

Коридор здригнувся сильніше. Постаті на ліжках почали ворушитися. Хтось заплакав. Хтось схопився за ковдру. Хтось прошепотів власне ім’я, ніби пробуючи його на смак після довгої мовчанки.

— Чотири, — сказало воно й зробило крок уперед.

Ілля відчув, як у грудях відповідає дзвін. Його роль кликали. Його форма кликала. Ще крок — і він міг би стати новим коридором для рахунку. Спокійним. Порожнім. Корисним.

Він ледве не відповів.

Слово вже піднялося в горлі.

Марта різко стала між ним і порожнечею.

— Ні, — сказала вона.

— Ти вже наполовину тут, — відповіла постать.

— Саме тому я знаю, як тебе різати.

Вона простягнула руки вбік, ніби тримаючись за невидимі дверні краї, і різко розвела їх.

Простір перед ними тріснув.

Не як скло — як погано зшита тканина.

На мить усі зшиті коридори розійшлися по швах. Вагон відокремився від палати. Палата — від класу. Клас — від гуртожитку. І між ними вдарив білий порожній просвіт.

Ілля зрозумів.

— Максим! Імена!

— Світлана Бурик! Юра Чабан! Олена Гнатюк! Роман Ткач! — закричав Максим, уже не вибираючи. — Марта Лис! Левко Савка!

Ззовні люди підхопили.

Тепер це вже не була купка голосів.

Це була хвиля.