Розділ одинадцятий. Юра в дверях

За день до великої переклички Максим зник на дві години.

Ілля знайшов його біля інтернату. Той стояв навпроти білої стіни на третьому поверсі, хоча будівля вже була зачинена. Нічне місто шуміло зовні, а тут було надто тихо.

— Що ти робиш? — різко спитав Ілля.

Максим не обернувся.

— Чекаю.

— На що?

— На нього.

Ілля підійшов ближче й побачив: у стіні справді знову проступають контури дверей. Без дзвону. Без попередження.

— Ти збожеволів? — прошепотів він.

— Можливо.

— Відійди.

— Ні.

Ілля схопив його за плече. Максим різко скинув руку.

— Ти не розумієш.

— Я дуже добре розумію.

— Ні. Ти розумієш структуру. А я розумію, як це — любити когось, хто все ще десь там.

Це влучило болючіше, ніж Максим, мабуть, хотів. Ілля на мить відступив. Не через фізичну силу. Через правду.

Двері прочинилися. І звідти справді долинув Юрин голос.

— Максе.

Максим ступив уперед.

Ілля кинувся за ним. Вони обоє мало не впали в білий просвіт між стіною і тим, чого тут не мало бути. Звідти тягнуло сирим повітрям вагона, нічною лікарнею й дитячим потом із табірної кімнати водночас.

— Юра Чабан! — закричав Ілля перше, що спало на думку. — Ти ненавидів корицю, дурню!

Максим завмер.

Голос ізсередини повторив уже тихіше:

— Максе…

— Назви його, — сказав Ілля крізь зуби. — Якщо це справді він, ім’я його не вб’є.

Максим стояв блідий, тремтячий, спотворений власною надією.

Потім хрипко сказав:

— Юра Чабан. Ти завжди носив з собою мультитул. Ти впав у річку по пояс і брехав, що так було задумано. Ти боявся, що нікому не будеш потрібен, і тому весь час удавав крутого.

За дверима стало тихо.

Потім просвіт стиснувся. Двері щезли.

Максим довго не рухався.

— Це був він? — нарешті спитав.

Ілля відповів чесно:

— Частково.

— А якщо завтра ми не встигнемо?

Ілля подивився на нього.

— Тоді ми все одно підемо.

Максим кивнув. І вперше за довгий час не сперечався.