Розділ десятий. Архів імен

За два дні до великої переклички квартира у Львові перестала бути квартирою.

Вона стала чимось середнім між штабом, кухнею, архівом і місцем, де люди дозволяють собі говорити найдрібніші речі так, ніби від них залежить чиєсь життя. І часто саме так воно й було.

Телефон дзвонив без перестанку. Орися записувала голосові повідомлення від родичів. Лариса сортувала їх не за списком, а за людьми: окрема коробка на Світлану, окрема на Романа, окрема на Олену. Ілля спершу автоматично підписав одну коробку номером справи, тоді вилаявся й розірвав папірець.

— Усе, — сказав він тихо. — Більше жодних номерів.

Максим із Левком вирізали картки з цупкого картону. На кожній писали ім’я, а нижче — одну чи дві речі, що чіпляли найдужче.

Світлана Бурик — малювала воронів, не любила кип’ячене молоко.
Роман Ткач — крутив ключі на пальці, пахнув димом.
Олена Гнатюк — гріла руки об чашку, казала «дякую» ніби вибачалась.

Коли карток стало багато, Левко притягнув мотузку й почепив їх уздовж стіни, як сушитися білизну. Вони тихо ворушилися від протягу.

— Так краще, — сказав він. — Список лежить. А це висить.

Марта весь цей час була то поруч, то десь ніби збоку. Допомагала, слухала, іноді раптом вставала серед розмови й записувала адресу на клаптику паперу. Одного разу просто посеред дня сказала:

— Завтра о 14:10 не проходьте довгим коридором у поліклініці на Городоцькій. Там буде спроба.

Ніхто не сперечався.

Вони поїхали туди пізніше — і справді застали жінку, яка не могла згадати, кого саме привезла на огляд, хоча в руках тримала дитячу кофту. Повернути все вдалося швидко, просто назвавши ім’я хлопчика, записане в медкарті. Після цього ніхто вже не питав Марту, звідки вона знає те, чого не може знати.

Увечері перед останнім днем підготовки Максим вийшов на балкон. Липнева ніч була важка, майже тепла, але в повітрі вже жеврів осінній присмак дощу. Марта вийшла за ним, загорнувшись у плед.

— Ти боїшся, — сказала вона.

— Так.

— Чого найбільше?

Максим не відповів відразу.

— Що ти знову підеш туди, куди я не зможу дістатись, — сказав нарешті. — І ще… що я знову захочу піти слідом.

Вона довго мовчала.

— Це чесна відповідь.

— Іншої нема.

Марта обперлася ліктями об холодні перила.

— Знаєш, що найгірше там усередині? Не темрява. Не коридори. Не те, що тебе рахують.

— А що?

— Спокуса перестати чинити опір. Коли стаєш числом, тобі не треба нічого пояснювати, пам’ятати, тримати. Це страшенно легко.

Максим заплющив очі.

— Я майже пішов за Юрою.

— Знаю.

— І, може, якби Ілля не втрутився, я б не повернувся.

Марта повернулася до нього.

— Саме тому завтра ти маєш стояти зовні й говорити голосно. Не героїчно. Просто голосно. Щоб тим, хто там усередині, було важче погодитися на легкість.

Вона сказала це майже лагідно. Але в її словах була довіра, важча за наказ.

У тій же квартирі Ілля сидів на кухні з Орисею. Між ними стояв чайник, який давно вистиг. Ліхтарі за вікном різали кімнату жовтими прямокутниками.

— Мені здається, воно готує для мене окрему роль, — сказав Ілля.

Орися не здивувалась.

— Яку?

— Не жертву. Не зниклого. Наступного того, хто стоятиме в кінці коридору й рахуватиме спокійним голосом. Людину, яка переконана, що так зручніше всім.

Орися дивилась на нього довго, без жалю, але й без жорстокості.

— Так. Може.

— І тебе це не лякає?

— Лякає. Але не паралізує.

— Чому?

— Бо ти вже це бачиш. Найнебезпечніші стають такими не тоді, коли в них є темрява. А тоді, коли вони вважають себе цілком правими.

Ілля втупився в долоні.

— А якщо я все одно відповім?

— Тоді ми назвемо тебе по імені, — сказала Орися. — І, якщо треба, ще раз. І ще. Доти, доки або ти повернешся, або ми охрипнемо.

Ілля всміхнувся вперше за кілька днів. Криво, втомлено, але по-справжньому.

Пізно вночі Левко розвісив останні картки. Потім підійшов до Марти, яка сиділа на підлозі спиною до дивана, й простягнув їй одну порожню.

— Це для кого? — спитала вона.

— Для тих, кого ми ще не знаємо, — відповів він.

Марта взяла картку й довго дивилася на білий прямокутник.

— Розумно, — сказала нарешті.

Потім написала зверху:

Той, кого ще можна назвати.

І повісила поруч з іншими.

Уночі дзвінок цього разу не пролунав.

Але всі прокинулися приблизно одночасно, близько другої, від відчуття, що в квартирі на секунду стало на одного дихача більше.

Ілля вийшов у коридор першим. На підлозі лежала нова картка.

Чиста.

Без імені.

Лише внизу дрібним, майже непомітним почерком було виведено:

ЧЕКАЮ

Він не став будити інших. Просто взяв ручку й поверх цього написав:

МИ ТЕЖ

А вранці спалив картку над мийкою.

Дим пахнув сирою крейдою.