Розділ восьмий. Палата інтенсивної терапії

У Києві стара лікарня стояла окремо від нового корпусу, як залишок часу, якому вже давно мали сказати остаточне прощавай. Тут пахло антисептиком, старим пластиком і людською втомою. Нічна медсестра, яка чула дзвінок, спершу не хотіла говорити. Потім призналася, що в палаті інтенсивної терапії зранку лишилася вм’ятина на подушці й браслет без прізвища.

— Я пам’ятаю її руки, — сказала медсестра. — Вона завжди гріла долоні об чашку. Але обличчя не ловиться.

— Який у неї був голос? — спитала Орися.

Жінка заплющила очі.

— Низький. Спокійний. Вона казала «дякую» так, ніби просила вибачення.

Марта одразу зблідла.

— Тут багато його. Тут дуже легко, — прошепотіла вона. — Тут люди й так лежать по номерах.

Ілля глянув на ряди ліжок і зрозумів, що це правда. Страшна, проста, соромна правда. Система лікування рятує життя — і водночас сама своєю формою дає потворі ідеальну мову.

Тієї ночі він уперше по-справжньому зірвався. Коли черговий лікар почав називати пацієнтів номерами палати й койки, Ілля надто різко сказав:

— У них є імена.

Лікар образився.

— Ви що собі дозволяєте?

— Те, що треба було дозволяти завжди.

Потім Ілля вибачився. Але не за суть.

Його трусило. Він вийшов у коридор і сперся чолом об холодну плитку.

— Ти не зобов’язаний бути сильним увесь час, — тихо сказала Орися.

— Я не сильний. Я просто добре вдаю порядок.

— Це не те саме.

Вони не витягли того зниклого пацієнта. Лише зуміли втримати ще двох, у яких почали пропадати бейджі, виписки й навіть тіні на підлозі. Поїхали звідти з поганим присмаком поразки.

— Ми запізнюємось, — сказав Ілля в машині.

— Ні, — заперечила Лариса. — Ми вчимося, скільки саме болю він може пройти за одну добу.

Але Ілля чув у собі інше: ми не встигаємо.