Інтерлюдія II. Франківський ліцей

До Києва вони не доїхали відразу.

Спершу був Івано-Франківськ — приватний ліцей на пагорбі над річкою, новий скляний фасад і старе шкільне крило, яке не потрапляло в рекламні буклети. Саме там три тижні тому після вечірньої репетиції хору почала зникати дівчина на ім’я — як тоді здавалося — ніхто не міг пригадати як.

Директор ліцею, молодий чоловік у дорогій сорочці, говорив мовою звітів.

— У нас немає підстав для паніки. Дитина не зникла фізично. Йдеться про серію емоційних спотворень на тлі перевтоми перед конкурсом.

— Її речі лишилися? — спитав Ілля.

— Так.

— Місце в хорі лишилося?

Директор насупився.

— Не розумію.

— Коли вони стали в шеренгу після того вечора, кого бракувало?

Чоловік роздратовано поправив манжет.

— У хорі двадцять двоє дітей.

— А було?

— Двадцять… — він запнувся, й це була перша чесна пауза за всю розмову. — Двадцять двоє.

Марта стояла біля вікна музичного кабінету й дивилася на відбиття фортепіано в чорному склі. В її обличчі на мить проступило щось таке напружене, що Максим одразу підійшов ближче.

— Що там? — прошепотів.

— Не коридор, — відповіла вона. — Ряди голосів.

Це місце було інакше вразливе. Не через ліжка. Через стройність. Через звичку зводити живих дітей у рівну, красиву форму — сопрано, альти, місця в ряду, ноти по лінійках.

У репетиційній залі на стіні висів список учасників хору. Між двома прізвищами був дивний проміжок. Ніби хтось стер один рядок так акуратно, що папір сам не встиг цього усвідомити.

— Тут була ще одна, — сказала Орися.

— Усі це відчувають, — пробурмотів Максим.

— Але ніхто не знає як звали, — закінчила Лариса.

Вони зібрали дітей у невеликій аудиторії. Не для допиту. Для згадування.

Спершу ніхто не міг вимовити нічого точного. Тільки уривки.

«Вона стояла ліворуч».
«У неї була звичка гризти ковпачок від ручки».
«Вона співала тихіше за інших, але брала верхні ноти».
«У неї в телефоні був чохол із жовтими зірками».
«Вона одного разу плакала в туалеті перед виступом».

Ілля ходив між партами й занотовував ці дрібниці. Піймав себе на тому, що мимоволі проставляє цифри перед кожним пунктом: 1, 2, 3, 4. Він завмер, подивився на сторінку й відчув до себе гостру, майже фізичну відразу.

Повільно перекреслив цифри.

Почав наново.

Без нумерації.

Марта тим часом підійшла до старого піаніно в кутку. Торкнулася однієї клавіші. Та видала фальшиво-темний звук.

— Вона не тут, — сказала Марта. — Не всередині класу. Під сценою.

Під актовою залою виявився вузький технічний простір, де зберігали старі банери, зламані мікрофонні стійки, ялинкові коробки й списані декорації. Там пахло пилом, тканиною й металом. У напівтемряві довгі ряди складених стільців скидалися на людей, які терпляче чекають команди сісти.

На бетонній підлозі крейдою було накреслено п’ять ліній, як на нотному стані.

І між ними — дрібний дитячий почерк:

НЕ ЗНИЖУЙ МЕНЕ ДО ПАРТІЇ

Максим першим помітив під банером невеликий чохол із жовтими зірками.

Усередині лежав телефон без сім-карти. На заставці — четверо дівчат у хоровій формі. Четверта стояла трохи збоку, ніби не любила, коли її торкаються плечем.

— Зум збільш, — сказала Орися.

На екрані повільно проступило обличчя. Веснянки. Тонкий ніс. Світле волосся, зібране надто туго. І короткий напис під фото, який дивом лишився в кеші:

Віта Пастушок, ти знову кліпаєш!

Одна з дівчат нагорі, побачивши фото, затулила рот долонею.

— Віта, — прошепотіла вона. — Господи, це Віта. Вона ненавиділа слово «партія», казала, що воно звучить як вирок.

І тут ніби щось прорвало. Діти заговорили одночасно.

— Вона носила синій лак на мізинці!
— Вона фальшивила, коли хвилювалася, і страшенно за це соромилась!
— Вона підкладала грілку на живіт перед концертами!
— Вона сміялася носом!

Усе поверталося не велично, а безладно, через сміх і сльози — саме так, як і має повертатися жива людина.

Того вечора вони не витягли Віту цілком. Але коли о 23:17 у музичному кабінеті сам собою задзвенів трикутник із набору ударних інструментів, у чорному склі вікна Марта побачила вже не порожній ряд, а дівчину, яка стояла між двома іншими й шепотіла сама собі:

— Я Віта. Я беру верхнє фа. Я не партія.

— Вона тримається, — сказала Марта.

— Де? — спитав Ілля.

— У проміжку. Між строєм і голосом.

Коли вони їхали далі, Ілля довго мовчав.

— Що? — спитала Орися.

— Я починаю бачити, скільки місць ми самі зробили для нього, — відповів він. — Не зла зумисно. Просто зручності.

— Так, — сказала Лариса. — Майже все велике зло вміє маскуватися під зручність.

Максим сидів на задньому сидінні поруч із Мартою. Вона заснула, але навіть уві сні ледь помітно водила пальцем по коліну, ніби диригувала комусь невидимому.

— Віта Пастушок, — тихо сказав він, пробуючи ім’я на слух.

Марта не розплющила очей. Але кивнула.

— Не забудь, — прошепотіла.

— Не забуду.