Розділ четвертий. Нотатки сліпого

Вранці Лариса привезла те, що знайшла в хаті діда Романа.

Сам дід не дожив до літа. Серце. Його поховали навесні, тихо, без довгих слів. Але перед смертю він лишив зошити — пожовклі, списані кривим почерком, із вкладеними між сторінками клаптями старих карт.

На першій сторінці одного зошита було написано:

«Коли рахунок вийде з лісу, він піде туди, де люди живуть за списками».

І далі:

«Не бийтеся з ним за числа. Число — його мова. Бийтеся іменами».

Вони розклали все це на столі в кухні Орисиної львівської знайомої, де тимчасово зупинилися. За вікном дзенькали трамваї, на вулиці сміялися студенти, а в кухні лежали карти сторічної давнини, на яких червоним чорнилом були позначені діброви, перевали, старі дитячі притулки, сиротинці, табори, лікарні й вокзальні інтернати.

Не випадкові місця.

Місця, де людей записували, розселяли, перекликали.

— Це мережа, — сказав Максим.

— Була мережа, — поправив Ілля. — Колись її тримали навпаки. Іменами. Щоб мертві не заходили в списки живих. Потім усе перевернулося.

— Чому саме тепер? — спитала Марта.

Ілля торкнувся пальцями грудей.

— Бо те, що було в таборі, більше не замкнене в таборі. Воно вивчило наші коридори. Наші звички. Наш спосіб робити з людей одиниці обліку.

Левко сидів у кутку й виводив на картках імена. Великими літерами. Акуратно.

Світлана Бурик. Марта Лис. Юра Чабан. Левко Савка.

Коли він писав власне ім’я, рука трохи тремтіла.

Орися перегортала сторінки й раптом завмерла.

— Дивіться.

На одному з планів, накресленому ще в сорокових, львівський інтернат був позначений інакше. Як пересильний будинок для дітей залізничників — місце, де тимчасово селили родини під час евакуацій і перекидань маршрутів. У примітці на полях хтось олівцем приписав:

«Не лишати без переклички по іменах. Після дзвона — тільки поіменно».

Марта заплющила очі.

— Там усередині тепер є вагон, — сказала вона тихо. — І клас. І палата. Але серце ще тут. У тій кімнаті, якої нема на плані.

— Якщо зруйнувати її? — спитав Максим.

— Ні, — сказала Лариса. — Зруйнуєш форму — воно просто потече далі.

— Тоді що?

Марта подивилась на Іллю.

— Треба зробити навпаки. Не дати йому завершити список. Назвати тих, кого вже стерло. Не пошепки. Не по одному. Багатьма голосами.

— Велика перекличка, — пробурмотів Ілля.

Орися зрозуміла раніше за інших.

— Ми зберемо рідних.

Але спершу Ілля знайшов у зошитах інше. Між картами й нотатками була коротка, уривчаста сповідь діда Романа — єдина сторінка, написана чіткішим почерком, ніби зусиллям.

Я був там не вперше в дитинстві. Перший раз мене вивезли в пересильний дім під час повоєнних перекидань. Ми жили по списках і номерах матраців. Одного хлопчика не стало після дзвону. Його ім’я я не втримав. Відтоді воно ходило за мною. У шістдесяті я побачив те саме в таборі в горах. Зрозумів, що це не місце. Це звичка світу, який любить рахувати швидше, ніж пам’ятати.

— Отже, походження старше за табір, — сказав Ілля.

— Табір був лише найзручнішою пащею, — відповіла Лариса.

— А дід Роман? — спитав Максим.

Орися дочитала далі:

Я не переміг його. Я тільки навчився відкладати. І якщо хтось читатиме це після мене — не шукайте способу вбити. Шукайте спосіб називати швидше, ніж воно рахує.

Ілля мовчав. Йому хотілося, щоб у зошиті була більш мужня, більш корисна порада. Як руйнувати. Як палити. Як різати. Натомість там було те, що завжди дратувало його найбільше: людська крихкість як єдина зброя.

Йому стало соромно за власне розчарування.

І ще страшніше — від того, що він це розчарування зрозумів.