Розділ третій. Кімната, якої нема на плані

Львів зустрів їх дощем і звичним міським шумом, який цього разу не заспокоював. Навпаки — після гір він здавався занадто людським, занадто самовпевненим. Місто жило так, ніби коридори в ньому належали людям.

Старий залізничний інтернат стояв за вокзалом, між складом, майстернями й глухою цегляною стіною. Колись тут селили дітей залізничників, потім — учнів профтехучилища, потім щось іще, потім будівлю підремонтували й зробили гуртожиток для старших класів ліцею.

Зовні він був звичайний. Чотири поверхи. Жовта штукатурка. Нові пластикові вікна на нижніх поверхах. Клумба з втомленими петуніями. Сторожка.

Усередині — ні.

Ілля відчув це відразу.

Не туман. Його тут не було. Але була та сама надмірність простору. Як у фразі з зайвим словом, яке око ще не помітило, а слух уже відчув.

Директорка, пані Крушельницька, говорила швидко, сухо, ображено.

— У нас ніхто не зникав. У нас був колективний стрес. Діти накрутили одне одного дурними відео. У цих ваших інтернетах повно всякого.

— А Світлана Бурик? — спитав Ілля.

Жінка насупилась.

— Немає в нас такої.

— У логах вашої системи є.

— Помилка.

— А це? — Ілля поклав на стіл фото спальні.

На ньому стояла кімната з сімнадцятьма застеленими ліжками.

Пані Крушельницька подивилась і зблідла.

— Ні, — сказала вона. — Ні. Це монтаж. У дванадцятій — шістнадцять місць.

— На плані, — м’яко відповів Ілля. — А вночі?

Вона не відповіла.

Марта тим часом стояла в коридорі третього поверху й дивилась на стіну в кінці крила. Біла фарба. Стенд із правилами поведінки. Червоний вогнегасник.

— Тут, — сказала вона.

Максим підійшов ближче.

— Що?

— Двері. Вони тут бувають після дзвінка.

Левко мовчки дістав крейду й написав на стіні великими літерами:

СВІТЛАНА БУРИК

Ілля не питав, навіщо. Уже знав.

В одній із кімнат вони знайшли дівчинку Соломію — ту саму, яка пам’ятала червону гумку. Вона сиділа на підвіконні й дивилась на колії за вокзалом.

— Вона малювала воронів, — сказала Соломія, перш ніж її щось запитали. — На математиці. І дуже не любила кип’ячене молоко. І в неї був шрам на коліні. Невеликий.

— Це Світлана? — спитала Орися.

Соломія кивнула й одразу заплакала, ніби сама не розуміла, чому нарешті може це сказати.

Марта обережно підійшла до дзеркала в умивальні. Дивилась недовго.

— Воно тут, — сказала вона.

— Бачиш? — спитав Ілля.

— Ні. Чую. Усередині рахують ліжка.

Того ж вечора вони лишилися в інтернаті.

О 23:17 пролунав дзвінок.

Не в коридорі. Не в стіні. Не в школі.

Усередині кожного.

Лампи на мить моргнули.

І біла стіна в кінці крила дуже повільно відкрилася, ніби спершу згадувала, що вміє бути дверима.

За нею лежав вузький коридор.

На стіні висіла табличка:

КІМНАТА 17

Хоча на цьому поверсі ніколи не було сімнадцятої.

Ілля зробив крок уперед — і не зміг. Усередині грудей щось озвалося чужою слухняністю. Наче простір сказав йому: ось твоє місце. Йому стало страшно не від темряви, а від того, як легко хотілося підкоритися.

Марта торкнулася його ліктя.

— Ти вже відповідав йому раніше? — тихо спитала вона.

Ілля не відразу зрозумів.

Потім згадав.

У таборі. Тієї ночі. Перед тим як вони витягли Левка. Він майже шепнув «шість».

— Майже, — сказав він.

— Воно це пам’ятає.

— Я теж.

Ілля зазирнув усередину, встиг побачити тьмяне жовте світло, ряд ліжок і жіночу косу, що звисала з верхнього ярусу, — і відступив. Двері знову зімкнулися. Білий коридор інтернату став звичайним. Лише крейдяний напис СВІТЛАНА БУРИК лишився на стіні.