Інтерлюдія I. П’ятий прибор

Першу ніч після повернення Марти ніхто в квартирі по-справжньому не спав.

Дощ не вщухав до ранку. Вода тихо бігла підвіконнями, раз у раз дзенькала в ринві так рівно, що від того ритму Максима починало нудити. Він сидів на кухні з погашеним світлом і дивився на дверний проріз, у якому час від часу вирізалася тінь Марти. Вона не заходила всередину. Просто кілька разів зупинялася на порозі, наче перевіряла, чи це справді кухня, а не ще один прохід до того коридору.

О третій ночі вона таки ввійшла.

Босоніж. У светрі Орисі, занадто широкому для неї. Волосся було розпущене й вологе, ніби вона щойно вмилася холодною водою.

— Ти не лягав, — сказала вона.

— Ні.

— Правильно.

Вона сіла навпроти, подивилася на стіл і завмерла.

На столі лежали чотири ложки, чотири чашки, чотири тарілки. Орися звечора прибрала все зайве, ніби інстинктивно не хотіла залишати нічому приводу для помилки.

Марта простягнула руку до однієї чашки, але не торкнулася.

— Після дзвону не лишай на столі непарні речі, — сказала вона тихо. — Він любить доробляти ряд.

Максим хотів перепитати, звідки вона це знає, але не став. Більшість відповідей тепер починалися однаково: бо я там була.

За кілька хвилин на кухню зайшов Ілля. Він уже встиг поголитися, ніби ранок почався на кілька годин раніше, ніж мав.

— Тобі треба спати, — сказав він Марті.

— Коли заплющую очі, я бачу не сон, а план поверху, — відповіла вона.

Ілля сів.

— Що ще?

— Не залишати дзеркала відчиненими після одинадцятої.

— Відчиненими?

— Накритими не треба. Це з минулого. Але краще, щоб у них не було довгого коридору за спиною. І не слухайте, якщо вночі хтось рахує у під’їзді сходинки. Особливо дитячим голосом.

— Ти чула? — швидко спитав Максим.

Марта кивнула.

— На другому поверсі. Дівчинка в піжамі. Її тут нема. Але вона ходила від майданчика до майданчика і говорила: один, два, три, чотири, пропуск, шість.

Ілля відчув, як у нього стягнуло шию.

— Це вже в будинку?

— Воно простягає руку, — сказала Марта. — Ще не заходить. Перевіряє, де відгукнуться.

З коридору справді долинув тихий тупіт. Не швидкий, не дитячо-грайливий. Методичний. Як у когось, хто не втомлюється.

Максим підвівся, але Марта схопила його за зап’ясток.

— Не дивись у вічко.

— Чому?

— Бо там завжди хочеться порахувати, скільки сходинок донизу.

Тупіт зупинився біля їхніх дверей.

Усіх трьох наче залило тишею по самі горла. Навіть дощ за вікном на секунду відступив.

Потім хтось дуже легенько провів пальцем по металу дверної ручки.

— П’ять, — сказав дитячий голос із під’їзду.

Ілля відчув, як у нього в грудях відгукнувся той самий внутрішній дзвін. Не повним звуком — тільки тремтінням, як у ложки, якою торкнулися чашки. На секунду йому страшенно захотілося відповісти: шість. Просто щоб це скінчилося. Просто щоб рух тривав без паузи.

Марта підвелась так різко, що стілець скрипнув по підлозі.

— Іменами, — сказала вона, не підвищуючи голосу.

Максим спершу не зрозумів.

Ілля — теж.

Тоді Марта повернулася до дверей і сказала виразно, наче до живої людини:

— Марта Лис.

Потім кивнула Іллі.

Він ковтнув повітря.

— Ілля Мороз.

Максим додав останнім:

— Максим Коваль.

За дверима стало тихо. Не переможно — насторожено. Ніби хтось справді не очікував такої відповіді.

Потім тупіт повільно пішов униз.

Ніхто не рухався ще хвилини дві.

Ілля першим сів назад.

— Це спрацювало?

— На цей раз, — сказала Марта.

— Чому?

— Бо рахунок любить завершення. А ім’я — ні. Ім’я завжди тягне за собою зайве: пам’ять, обличчя, випадкові дрібниці, сором, любов, запахи. Для нього це шум.

Максим дивився на неї так уважно, ніби намагався побачити ту частину, яка повернулася з того боку разом із нею.

— А що буде, якщо ми помилимось? Назвемо не те ім’я? Не ту людину?

Марта задумалася.

— Тоді він підхопить порожнє місце і спробує доробити людину сам. Не вигадуйте. Згадуйте правду.

На світанку Орися знайшла біля квартири дитячу крейду. Одну синю паличку. Вологу, ніби нею щойно писали по бетоні.

На стіні під вікном хтось вивів:

ТУТ ЧОТИРИ

Літери розпливалися від дощу.

Ілля довго дивився на напис, а потім сам, тією ж крейдою, дописав нижче:

ТУТ ІМЕНА

Удень Марта проспала майже шість годин. Прокинулася зі стиснутими кулаками й відразу спитала:

— У під’їзді були діти?

— Ні, — сказав Максим.

— Добре. Значить, він ще не навчився сам робити обличчя.

Вона це вимовила так буденно, що Максиму стало холодно.

— А навчиться?

Марта не відповіла відразу. Подивилася на вікно, де дощ уже перейшов у дрібний туман.

— Якщо пустити його в місця, де людей багато, а уваги мало, — сказала нарешті, — дуже швидко.

Саме тоді Ілля остаточно вирішив їхати до Львова негайно.

Бо інтернат за вокзалом був саме таким місцем.