Розділ другий. Марта повертається

Її посадили на диван. Орися приїхала за двадцять хвилин, привезла чай, ковдру і той особливий спокій, який у неї з’явився після ночі біля брами. Лариса Голуб приїхала пізніше. Левко — разом із нею.

Коли хлопчик побачив Марту, він не злякався. Тільки сів навпроти на край стільця й сказав:

— Ти пахнеш тим коридором.

Марта кивнула.

— Він ще на мені.

Вона довго не могла говорити зв’язно. Не через слабкість — через те, що мова зовні була надто прямою для того, що вона бачила зсередини. Їй доводилося ніби перекладати з іншої геометрії.

— Там більше нема одного корпусу, — сказала вона нарешті. — Тепер це не будівля. Це зшиті місця. Кімнати. Палати. Купе. Класи. Все, де людей кладуть або садять рядами й рахують.

— Чому ти змогла вийти? — спитав Ілля.

— Не знаю. — Вона подивилась на свої руки. На зап’ястках синів старий маркер. Імена, написані шарами одне поверх одного. Деякі майже стерті. — Я довго повторювала себе. Потім почула, як мене кличуть іззовні. Не тут. Десь далі. Наче хтось не забув мене повністю.

Максим ковтнув.

— Я.

Марта перевела погляд на нього.

— Можливо, ти.

Вона сказала це без жорстокості. Просто як факт, до якого ще не дотягнулась уся пам’ять.

Максим сів навпочіпки перед нею.

— Тебе звати Марта Лис. Ти любиш чорну каву без цукру. У тебе кіт на ім’я Кадик. Ти боялась ліфтів. Ти…

Він замовк, бо голос раптом зрадив його.

Марта дивилася на нього, не відводячи очей.

— Я пам’ятаю, — тихо сказала вона. — Не все. Але пам’ятаю, що колись поруч із тобою було тепліше, ніж там.

Левко сидів дуже рівно.

— Хто тепер рахує? — спитав він.

Марта повільно вдихнула.

— Не одна форма. Воно вчиться. Там є коридор, де стіни з лікарняної плитки. Є вагон із синіми полицями, що нікуди не їде. Є клас із партами, а за дошкою — ліжка. І там ходить щось, що змінює вигляд залежно від місця. Іноді це вожатий. Іноді — медбрат. Іноді — провідник. Але голос один. Той самий.

— Воно шукає новий центр, — сказав Ілля.

— Уже знайшло, — відповіла Марта й підняла на нього очі. — Львівський залізничний інтернат. Старий корпус за вокзалом. Там двері тримаються найдовше. І якщо воно закріпиться там до кінця літа, дзвін піде далі. Не по лісу. По маршрутах.

Орися першою збагнула.

— Поїзди.

— Не тільки, — сказала Марта. — Будь-яке місце, де людей спершу записують, а потім забувають перевірити по-справжньому.

Лариса перехрестилась.

— Господи.

— Ні, — тихо сказав Левко. — Це не він.

Він підійшов до Марти й простягнув їй блокнот.

— Напиши своє ім’я.

Вона взяла ручку. Написала повільно:

Марта Лис.

Потім завмерла.

Нижче, ніби сама не помітивши, вивела ще одне:

Світлана Бурик.

Усі в кімнаті мовчки дивилися на ці два імені.

— Вона там, — сказала Марта. — І не одна. Там уже є ті, кого забрали не з гір.

Уночі, коли всі розійшлися спати, Максим прокинувся від тихого шепоту в кухні. Марта сиділа за столом у темряві й рахувала ложки.

— Одна, дві, три, чотири, — говорила вона чужим, сухим голосом. — На п’ятій бракує руки.

Максим застиг на порозі.

Марта моргнула, наче виринула з води.

— Я щось сказала?

Він не збрехав.

— Так.

— Скільки було ложок?

— Чотири.

Вона дивилась на стіл довго, надто довго.

— Значить, він уже пробує мене як двері, — прошепотіла вона. — Не дай мені відповідати на рахунок.