Розділ перший. Дзвін у місті

До літа Ілля Мороз уже мав шість таких справ.

Львів. Інтернат. Мукачево. Реабілітаційний центр. Івано-Франківськ. Приватний ліцей. Тернопіль. Студентський гуртожиток. Київ. Дитяче відділення старої лікарні. Ужгород. Хостел біля вокзалу.

В усіх випадках — однаковий час. 23:17. Однаковий звук. Однаковий післясмак у свідченнях: люди не казали «хтось зник». Вони казали інакше: «щось не збігається», «в нас було більше», «у кімнаті наче лишилося зайве ліжко».

Поліція не бачила системи. Для поліції це були дрібні, розрізнені історії — людська помилка, стрес, плутанина в документах. Ілля бачив інше. Він бачив карту, на якій точки випадків ішли від гір угору країною, наче тріщина в склі.

Він сидів у кабінеті над крамницею, дивився на цю карту й чув у грудях тихе металеве тремтіння. Після тієї ночі в таборі дзвінок лишився в ньому. Не звучав безперервно. Але час від часу в серці ніби хтось перевіряв порожню чашу дзвону пальцем — чи готова, чи ще тримає, чи вже пора бити.

На столі перед ним лежали копії журналів, фото кімнат, плани поверхів. У кожному випадку було дещо спільне: ряди, ліжка, списки, перекличка.

«Воно навчилося коридорів», — подумав він.

У двері постукали. Максим Коваль зайшов без звичного нервового жарту, без недоречної посмішки, яка ще навесні рятувала його від власних спогадів. За кілька місяців він помітно змарнів. Виглядав старшим, ніж мав. Під очима залягли сині тіні. Але голос уже не ламався, коли він вимовляв слово «табір».

— Я знайшов ще дещо, — сказав Максим і поклав на стіл роздруківку.

— Що це?

— Логи шкільної системи з того львівського інтернату. Мій знайомий дістав. У базі даних два тижні висів запис про одну ученицю. Потім його видалили. Але слід лишився.

Ілля взяв аркуш.

Бурик Світлана. Кімната 12. Ліжко 17.

Він заплющив очі.

— Її хтось пам’ятає?

— Тільки уривками. Одна дівчинка пам’ятає червону гумку для волосся. Ще одна — що хтось малював воронів на полях зошита. Вихователька пам’ятає, що в кімнаті стояв запах яблучного шампуню. Все.

— Цього вже досить, — тихо сказав Ілля.

Максим сів навпроти.

— Воно ж не спинилось, так?

— Ні.

— Це через те, що ми витягли Левка? Через те, що ви взяли це на себе?

Ілля довго дивився на карту.

— Не через це. Воно вже намагалося вийти. Ми просто виграли час.

— А тепер?

— А тепер воно зрозуміло, що ліс — не єдине місце, де людей можна перетворити на число.

Максим провів рукою по обличчю.

— Мені наснилася Марта.

Ілля підняв очі.

— Вона стояла в коридорі. Не в таборі. У нашому під’їзді. І казала, що тепер у того корпусу більше дверей.

У кімнаті стало тихо. Знизу долинув дзенькіт відчиненої крамничної вітрини. На вулиці проїхала вантажівка. Десь на сусідньому подвір’ї гавкнув пес. Звичайне життя намагалося робити вигляд, що весь світ і далі тримається на зрозумілих речах.

О 23:17 у кабінеті сам собою тріснув екран старого настінного годинника. Не голосно. Майже ніжно.

І в темному відображенні шибки Ілля побачив, що в коридорі за його дверима хтось стоїть.

Він рвучко обернувся.

Там справді стояла людина.

Жінка.

Худа, бліда, у темній куртці, мокра так, ніби щойно вийшла з туману, а не з літнього вечора. Волосся прилипло до щік. Очі були червоні, але живі.

Максим підвівся так різко, що перекинув стілець.

— Марто?..

Вона глянула на нього довго, ніби перевіряла, чи це ім’я справді належить тому обличчю, яке стоїть перед нею.

Потім ледь чутно сказала:

— Він тепер рахує не тільки дітей.