Пролог. Львів, 23:17

Першою його почула не дитина.

Його почула чергова вихователька в старому шкільному інтернаті біля вокзалу, коли саме звіряла вечірній список. За вікнами стояв дощ, по підвіконнях стікав брудний жовтий блиск ліхтарів, у коридорі пахло пральним порошком, вареною картоплею й мокрим взуттям. У кімнаті №12 спали шістнадцятеро дівчат. Так було в документах. Так було в перекличці. Так мало бути.

О 23:17 старий дзвінок пролунав десь усередині будівлі.

Не електронний шкільний сигнал. Не телефон. Саме дзвінок — глухий, металевий, наче хтось ударив ложкою в дно старої каструлі на самому дні порожнього дому.

Вихователька завмерла над журналом.

У коридорі всі двері були зачинені. Усі лампи — ввімкнені. Ніхто не виходив, ніхто не сміявся, ніхто не бігав. Але їй раптом здалося, що в будівлі стало більше повітря, ніж має бути. Наче один коридор додався до іншого.

За хвилину одна з дівчат прокинулась і сіла в ліжку.

— Хтось ходить під підлогою, — прошепотіла вона.

— То труби, — машинально відповіла вихователька.

Але відразу зрозуміла, що бреше.

У цій будівлі не було підвалу під спальним крилом.

Друга дівчина теж прокинулась. Потім третя. Ніхто не плакав, ніхто не кричав. Вони просто сіли в ліжках і почали дивитися в один бік — на стіну в кінці кімнати, де висів старий план евакуації.

Вихователька озирнулася.

План був не такий, як удень.

На ньому з’явилися ще одні двері.

Вона моргнула — і двері знову зникли.

Вранці в кімнаті стояло шістнадцять ліжок.

Але заправлених було сімнадцять.

Вихователька перерахувала дітей тричі. Отримувала щоразу іншу цифру. У класному журналі було шістнадцять прізвищ. На спільному фото, знятому на телефон за день до того, — сімнадцять облич.

Ніхто не міг згадати, кого саме не вистачає.

Тільки одна дівчинка на ім’я Соломія довго дивилася на порожню тумбочку біля крайнього ліжка й нарешті сказала:

— У неї була червона гумка для волосся.

— У кого? — спитала вихователька.

Соломія насупилась, силкуючись пригадати.

— Не знаю, — прошепотіла вона й заплакала. — Але вона була.

Того ж дня в гуртожитку почали плутати кімнати. Увечері одна з дівчат глянула в дзеркало в умивальні й побачила там не свою спину, а темний вузький коридор із ліжками вздовж стін.

І дитячий голос, що рахував у темряві.