Глава 3

Стоячи на східцях невеличкого ґанку, Дарина із завмиранням серця споглядала дивовижний ліс, з яким за мить доведеться попрощатися. Годі й казати, невідомість лякала.

— Зачекай-но, варто зачинити двері, бо срібні кажани поцуплять усі мої солодощі, — Магда простягнула руку до дверей хатини й один з її перснів-артефактів заблокував замок.

— Срібні кажани? — дівчина озирнулася навкруги, вже вкотре зацікавлено роздивляючись місцеву флору. Височезні хвойні дерева нагадували сосни, лише голочки попелястого відтінку незвично-довгі, також спостерігалися й інші деревця із кучерявими гілками й лапатим, смарагдовим листям.

— Зачаїлися в дуплах, бешкетники! — буркнула хранителька. — Дуже люблять солодке… Якось забула зачинити двері, то застала в хаті цілу зграю, зжерли усі мої тістечка! Гаразд, твої речі при тобі, — кивнула на торбину, яку Дарина тримала в руках. Дві простецькі сукні, змінна білизна й шмат солодкого пирога. — В академії видаватимуть форму, також за гарне навчання й виплачуватимуть щомісяця білі монети. Необхідні речі придбаєш згодом в столиці. Отож, нехай Світло допоможе нам! — рішуче здійняла руки та за мить попереду в повітрі срібним сяйвом спалахнув вхід у портал. — Ласкаво прошу до Адара, нашої столиці!

Видихнувши напружено повітря, Дарі заплющила очі й зробила крок вперед. Лячно, але ж і неймовірно цікаво водночас…

— Вдався мій портал, ось і ворота Магічної Академії! — задоволено плеснувши в долоні, хранителька кивнула в бік височезних кованих, відчинених воріт, а застигла Дарина у подиві відкрила рот. Невже це приміщення академії? Перед очима височів справжній кам’яний замок з круглими вежами й конусоподібними, виблискуючими сріблом дахами. Краса! Доволі акуратно сірою бруківкою вимощені численні алеї, обабіч яких зеленими смугами простягалися бездоганно підстрижені кущі. Зеленим килимом стелилася невисока трава, а ось квітів чомусь не спостерігалося. Біля воріт виблискували прозорі кулі, з яких вистрибували прибулі адепти.

— Це кульбуси, місцевий транспорт, саме кульбусами в цьому світі подорожують, пересуваючись у повітрі. Не всі мають здатність створювати портали, лише хранителі та сильні маги, — діловито пояснювала Магда. — Тобі варто також знати, що в цій академії доволі строгі правила, порядок і сувора дисципліна, — мовила до розгубленої Дарини. — Ось ця широка алея від воріт веде до центрального входу. Отож, наразі прощавай, впевнено йди вперед, а мені час повертатися до себе, роботи чимало! Вже в приміщенні біля приймальні тобі усе пояснюватимуть, — сумно зітхнувши, хранителька здійняла руки й створила портал. — Нехай Світло завше оберігає тебе! — розвернувшись, стрімко зникла у сріблястій щілині.

— От тобі маєш… — збентежено озираючись навкруги, дівчина несміливо покрокувала алеєю до кам’яних сходів центральної вежі. Здіймаючись по них, напружено прислуховувалася до відлуння жвавих голосів з приміщення, очевидно, чимало там адептів. Через хвилювання серце гучно калатало та ноги неабияк тремтіли, якоїсь миті аж зашпорталася й ледь не впала, але ззаду зненацька підхопили чиїсь дужі руки.

— Обережно! — невдоволено пролунав низький, хрипкий чоловічий голос. Дарина різко обернулася й зустрілася поглядом з сіро-крижаними очима. І звідки ж раптом тут узявся цей кремезний чолов’яга? Ще й вродливий доволі, схожий на актора чи рок-зірку… на широкі плечі спадають смоляні, довгі пасма, прямий ніс без горбинки, засмагле обличчя вкрите акуратною щетиною, а ось пронизливий погляд, наче в хижака… Зніяковіла дівчина мимоволі зашарілася й ковтнула слину.

— В…ви мене налякали… — пробурмотіла збентежено, опустивши голову.

— Невже я такий страшний, адептко? — в чоловічому голосі відчувалося роздратування. — Мабуть, новенька, — зіщулившись, оцінюючи зміряв поглядом. — Чужинка… гаразд, йди вже до приймальні, там отримаєш свій браслет. Працівники закладу ознайомлять тебе з нашими правилами, поселять і повідомлять щодо розкладу, — залишивши розгублену Дарину, впевнено покрокував по сходах до високих, масивних дерев’яних вхідних дверей.

«Напевно, він не адепт, а хтось з викладачів… — дівчина зацікавлено дивилася услід незнайомцю. Поверх білосніжної сорочки на його кремезному торсі красувалася чорна жилетка, досконало підкреслюючи чоловічу фігуру. Наче й діловий стиль, але темні вузькі штани заправлені в шкіряні черевики. — Доволі строго й вишукано… — зауважила подумки. — Невже тут усі так вдягаються? А цей красень, мабуть, купався у срібному озері, як і я… Не здивуюся, якщо раніше був старий, кволий та зморщений…» — всміхнулася своїм думкам. Зрештою, рішуче видихнувши, попрямувала до вхідних дверей.

У просторому вестибюлі зібралося чимало адептів, здебільшого, щойно прибулі, як і Дарина. Сама ж приймальня являла собою високу арку, відгороджену лакованим дерев’яним столом, за яким два парубка із поважними обличчями видавали браслети. Дарина поки й гадки не мала, навіщо та прикраса потрібна. Гаразд, згодом дізнається.

— І хто в нас наступний? — діловито поцікавився один з парубків-працівників. — Дай-но свою руцю, ось тобі браслетик, — мовив до одного з прибулих, який мовчки простягнув руку. Обхопивши зап’ясток, тонкий браслет клацнув, а прозорий камінь на ньому спалахнув зеленим сяйвом. — Авжеж, магія цілителя. Зелений камінь. Сюди впиши своє ім’я, — вказав пальцем у відкритий товстезний журнал в оксамитово-червоній палітурці. — Гаразд, можеш йти. По коридору наліво, тебе супроводять до кімнати. Наступний!

До столу наблизилася тендітна дівчина, поміж білих прядок довгого волосся стирчали загострені вуха. Ельфійка. Простягнувши руку, також отримала свій браслет. Камінь спалахнув золотим сяйвом.

— Стихійниця, магія вогню, — поважно констатував один з парубків. — Впиши тут своє ім’я і по коридору наліво. Ласкаво просимо до Магічної Академії!

Ось і надійшла черга до Дарини, дівчина мовчки простягнула руку. Цікаво, яким саме кольором спалахне її камінець?

— Чому в неї камінь прозорий, невже дівчина позбавлена магії? — обличчя молодого працівника закладу аж видовжилося у подиві, він розгублено витріщив сірі очиська.