Глава 1

Дарина нерухомо сиділа на колоді, споглядаючи плесо Дніпра. Не зважала на холод та пронизливий зимовий вітер, змерзлі пальці зігрівав паперовий стакан із гарячим чаєм. Задумливо ковтаючи цей напій, дівчина поринула у важкі роздуми. Місяць тому жахливим ударом обрушився діагноз лікарів — рак мозку. Кажуть, надто пізно робити операцію, лише назначили курс хіміотерапії. Довелося збрити наголо свої каштанові коси… З колись веселої, життєрадісної красуні Дарина перетворилася на бліду тінь. Звісно, друзі й волонтери допомогли зібрати трохи коштів на лікування, але далі невідомість… Надто молода, щоб прощатися з життям, недавно виповнилося дев’ятнадцять. Рік тому приїхала до столиці на навчання, навіть влаштувалася на підробіток в антикварну крамницю, стільки було попереду планів! Але важка хвороба безжально зруйнувала усе.

Щільно кутаючись у потертий пуховик, Дарина споглядала темні води Дніпра. Якоїсь миті виникла думка, що можна кинутися в крижану ріку та припинити усі страждання назавжди…

— Якщо надумала втопитися, то не раджу, надто холодна вода! — зненацька позаду пролунав докірливо-їдкий голос. Здригнувшись з несподіванки, Дарина різко обернулася й побачила жіночку похилого віку, яка напружено пронизувала поглядом смарагдово-зелених очей. Але вдягнена якось дивно, надто яскраво й незвично.

«Мабуть, хіпі…» — промайнула думка, в очі відразу кидалися рожевий кожушок та чудернацька в’язана шапка із сріблястим помпоном. — Та не збираюся я топитися! — збентежено буркнула Дарина.

— Це тішить, — жінка загадково всміхнулася. — Інакше би твою душу поглинула порожнеча… ну, як кажуть, чорти би забрали у пекло…

— Байдуже, — охоплена відчаєм дівчина махнула рукою. — Незабаром хтось мою душу забере, — попри холод, стягнула шапку, демонструючи поголену голову. — Через кляту хімію довелося позбутися волосся, — гірко всміхнулася. — Смертельна хвороба, пухлина… — вже й байдуже, з ким ділитися своїм горем, байдуже до всіх…

— Іноді кажуть, що кінець може бути початком чогось нового, — як не дивно, ту жіночку геть не збентежило зізнання Дарини. — Ходи-но зі мною, пригощу тебе чаєм, зігрієшся трохи… Я мешкаю неподалік, ось в тому будинку, — вказала в бік новобудов, що височіли над набережною.

— Дякую, — важко зітхнувши, дівчина піднялася з колоди. — «Дійсно дивна якась, не боїться першу зустрічну запрошувати в гості…»

— Ходи зі мною, не пошкодуєш, — жінка діловито схрестила руки на грудях. — На крадійку чи шахрайку ти не схожа. Бачу, що порядна, — немов читала думки.

Вже за пів години Дарина сиділа у теплій, затишній кухні й охоче ковтала ароматний чай з лимоном. Роздивлялася скромний інтер’єр, але все виконано зі смаком. Погляд мимоволі зупинився на настінних поличках із дивними різьбленими статуетками та антикварними виробами. Торкнулася рукою чавунної батареї, яка була геть зимною. Очевидно, в будинку відсутнє опалення.

— У вас доволі тепло в квартирі, а батареї холодні, — здивовано зиркнула на жінку, яка діставала з кухонної шафи шоколадні цукерки. — Звідки тепло? — погляд притягувала її сріблясто-зелена сорочка, а також персні, що виблискували на пальцях. Цікаво, надворі ця особа здавалася значно старшою…

— Нічого дивного, артефакти нагрівання, — буркнула собі під ніс та махнула рукою.

— Які ще артефакти? — брови Дарини поповзли вгору.

— Та звичайні артефакти, не зважай, — жіночка діловито насупилася. — Тепло та й добре, довго пояснювати… То кажеш, що недуг тебе мучить? — раптово змінивши тему розмови, сіла за стіл, уважно роздивляючись свою гостю. — Хтось допомагає тобі?

— Я сирота, ще й моя бабуся недавно померла, — Дарина сумно зітхнула. — Маю кілька подруг, з якими мешкаю в гуртожитку, але в них і своїх клопотів вистачає… Місяць тому мене покинув хлопець, коли дізнався про хворобу… Навіщо йому хвора дівчина? — відчула, як зрадницьки нагортаються сльози. Сумно. Справжніх друзів пізнала лише в біді та виявилося, що геть самотня.

— Так, цей світ надто сірий та не вельми привітний… А як тебе звати? — ковтаючи трав’яний чай, жінка зацікавлено блимнула смарагдовими очима з-під рудих брів. — Я Магда. Просто Магда, не варто звертатися по батькові, це дратує, — занурила у свої яскраво-золотисті короткі кучері нанизані перснями пальці. Доволі яскравий колір волосся, але цій жіночці личить. І де ж таку фарбу придбала?

— А я Дарина, — відчувала, що геть вже розімліла від тепла й стягнула з себе в’язаний светр. Та тут чомусь спекотно навіть попри відсутність опалення, ніяких нагрівачів поруч не спостерігається. Дивно…

— Дарино, ти віриш у казки? Хочеш нового й цікавого життя? — підперши долонею голову, Магда схилила голову набік.

— А хто ж не хоче? — дівчина скептично хмикнула з часткою гіркоти. — В казки вже давно не вірю… — доволі дивне запитання, і яке ж це «нове життя» в її випадку? За ліченими тижнями попереду кінець, смерть…

— Гаразд, можу допомогти тобі, — Магда здійнялася з-за столу, з кухонної шафи дістала кришталеву миску. Із сріблястого глечика налила туди воду, щось нашіптуючи собі під ніс. Зрештою, поставила посуд на стіл перед застиглою Дариною, яка напружено спостерігала за цим дійством. Очевидно, жіночка просто божевільна. — Звісно, ти мені не віриш, — зітхнувши, сіла поруч. — А тепер заплющ очі, занурюй руки у воду та промовляй слова «сила Світла, забери мене за межу»

У відповідь Дарина тихо пирснула зі сміху. Схоже, хіпі-Магда не просто дивна, вона божевільна!

— Невже важко це зробити? — буркнула сердито жінка. — І що тобі втрачати? — в зелених очах раптом спалахнули золотисті вогники, а Дарина здригнулася. Можливо, привиділося? Дійсно, а що втрачати? Цієї миті вже байдуже до всього, навіть до безглуздого прохання. Дівчина заплющила очі та зробила те, що звеліла їй Магда. Мовила ті дивні слова… І коли, нарешті, очі розплющила, то заклякла у подиві.

Інтер’єр кухні геть змінився, Дарина опинилася у просторій кімнаті, здивовано озираючись навкруги. Обшиті деревом стіни, різьблені лаковані меблі, неподалік глиняна пічка, над якою висіли різноманітні пучки із сухими травами, а в казанку булькотіло якесь зілля. Невже дійсно потрапила в казку, а якщо опинилася в хатині Баби-Яги? Приголомшена дівчина труснула головою, немов намагалася прогнати це видіння. Ще й за руку себе вщипнула, не спить… А у широкому вікні побачила зелені дерева лісової гущавини, навіть чутно щебетання птахів. Дивина… Геть інші реалії… Наче ж не вмерла, ще досі жива…