14. «Знайомство з Деметріусом»

Гості застигли в тривожній тиші, мов зачаровані якимось невидимим закляттям. Повітря в залі стало густим, мов перед грозою. Кожен подих здавався гучним, кожен порух — небезпечним. І саме в цю мить Фламетар, холодний і стриманий, ступив уперед і став між Деметріусом та Ельвіоном.

— Що привело тебе сюди, архідемоне? — його голос був рівним, але в кожному слові ховався натягнутий, як струна, контроль. — Це не місце для тебе. І не час.

Деметріус засміявся. Його сміх був глузливим і лунким, мов відлуння з пекельної ущелини.

— О, Фламетаре, ти ще й досі граєш у лицаря? Ти завжди був кумедним у цій ролі. — Він блиснув іклами в усмішці. — Не хвилюйся, я не маю на меті нищити ваше ельфійське свято... принаймні поки що. Я прийшов лише за одним.

Ельвіон, який досі стояв мовчки, напружено втупившись у демона, нарешті заговорив:

— Тобі тут не місце. Я не бачив твого імені в списках гостей. Ти порушив кордони нашої землі і вторгся на святу територію.

Деметріус спинився, і в його очах блиснуло щось небезпечне. Усмішка сповзла з його обличчя. Він повільно обернувся до Ельвіона, мов хижак, якому набридло гратися з жертвою.

— Не місце, кажеш?.. — голос його став глухим і гарчливим. — А може, саме тут мені й є місце, Ельвіоне. Бо тут є те, що мені потрібно.

Він різко вказав довгим пальцем із чорними кігтями просто на Елісанну.

Від несподіванки вона злякано вдихнула повітря, її тіло сіпнулося, і вона швидко поглянула на батька, шукаючи хоч якогось захисту в його очах. Та Ельвіон сам був приголомшений. Його рука автоматично торкнулась руків’я ельфійського ножа, що висів на поясі, але він не витягнув його — поки що.

— Не смій чіпати її, — прорикотів він, очі палали люттю.

Деметріус лише посміхнувся і повільно обійшов Фламетара, не спускаючи погляду з Елісанни. Його присутність тиснула, як тягар, що душить грудну клітку.

— О, я не чіпатиму, — майже ніжно мовив він. — Вона сама прийде до мене, коли час настане.

Його слова впали на залу, як отруйні краплі на кришталеву поверхню. І кожна з них залишала тріщину.

Елісанна більше не могла стримувати хвилю, що палала в її грудях. Її серце билося так сильно, що здавалося, кожен у залі чує той шалений ритм. Вона зробила крок уперед, незважаючи на погляд батька, який благав її мовчати.

— Що тобі потрібно від мене? — голос її тремтів, та не від страху. В ньому звучала злість. Справжня, чиста лють.

Деметріус зупинився, а тоді повільно, мов кішка, яка вловила рух здобичі, рушив до неї. Його постать рухалась плавно, із хижою грацією. Зал знову завмер — ніхто не смів ворухнутися, ніби боялися порушити тонку рівновагу між страхом і безумством.

Він зупинився небезпечно близько, настільки, що вона відчула тепло його подиху. Демон схилив голову і... вдихнув її запах. Глибоко. Жадібно. Мов вовк, що запам’ятовує запах здобичі.

— Аромат... вогню та страху, — прошепотів він, майже ніжно. — Як вино перед битвою…

— Відійди від неї! — пролунав різкий голос, і раптом Фламетар знову опинився поряд. Його рука вдарила Деметріуса в груди з такою силою, що той відступив на крок. — Я попереджав тебе.

Деметріус спохмурнів, його обличчя перекосила гірка усмішка.

— Ти швидкий, як завжди, Фламетаре. Та, схоже, Ельвіон мав би краще подумати, перш ніж обирати для доньки такого... охоронця.

Ельвіон напрягся, хитаючись між гнівом і тривогою.

— Що це має значити?

Деметріус знову поглянув на нього з насмішкою, мов на дурника, який досі не зрозумів правил гри.

— Це значить, що твій вірний дракон не такий вже й відданий. Він хитрий. Жорстокий. І має свої... апетити. Не гірші за мої. Просто краще заховані.

Фламетар стояв нерухомо, але його кулаки здригалися. Очі — злісно палахкотіли. Якби не присутність гостей, він, можливо, вже розірвав би демона на частини.

Та він мовчав. І це мовчання було страшніше за будь-який крик.

Деметріус повернувся до Елісанни. Його кроки знову були плавні й тихі. Він ніби танцював серед страху і напруги, мов на своєму святі.

Фламетар рвонувся вперед — та не встиг.

Темна енергія, невидима, але відчутна, вирвалася з долоні Деметріуса й вдарила дракона невидимою хвилею. Тіло Фламетара скувала сила, і він завмер, мов статуя. Лише очі палали люттю, замкненою в пастці власного тіла.

Демон опинився поруч з Елісанною. Його рука повільно ковзнула по її рудому волоссю. Пальці грайливо переплітали пасма, мов він пестив найцінніший скарб.

— Ти незвична, — прошепотів він. — Така смачна... у своїй гордості.

Елісанна здригнулася, але не відвернулася. Вона різко прибрала його руку з волосся і подивилася йому просто в очі. Її погляд був твердішим, ніж камінь у горах її предків.

— Усі в цій залі мають приховані мотиви. Це видно і без твоєї демонської присутності. — Голос її звучав чисто і холодно. — Тож іди звідси. Ти тут зайвий.

На мить запала тиша. Справжня, мертва тиша.

А потім Деметріус... засміявся.

Сміх був нестерпно голосним. Розкотистим. Але не злим — швидше... враженим.

— Як же мені подобається твоя нахабність, маленька ельфійко, — зітхнув він із задоволенням. — У тебе буде цікаве майбутнє... якщо виживеш.

Він обернувся до Ельвіона і Фламетара, який і досі стояв у темному заціпенінні.

— Ми ще побачимось. Дуже скоро.

І з цими словами він розчинився в тіні. Зал зітхнув, наче вивільнений з-під гніту.

Фламетар упав на одне коліно, вдихаючи повітря, що знову стало живим. Ельвіон мовчки підійшов до доньки. Його обличчя було бліде, очі — затуманені.

— Ти... добре трималась, — прошепотів він.

Але в голосі його не було полегшення. Лише нова, глибока тривога.

Портал, що здіймався перед Елісанною, ряхтів вишнево-блакитними язиками магії, немов живий. Служники Фламетара — мовчазні, в темних балахонах і з запорошеними обличчями — створили його за лічені хвилини. Їхні руки ледве торкалися повітря, але здавалося, що сама тканина реальності зітхала від їх дотику.