13. «Танок пристрасті»

Елісанна крокувала садом, що більше нагадував живий, пульсуючий лабіринт зі сріблястих квітів і мерехтливого листя. Лавандара з тонкими, як павутиння, пелюстками тремтіла від найменшого подиху вітру. Поміж кущів виблискували прозорі бутони оріелли, а вздовж стежки росли квіти кел'мірії — срібно-білі з рубіновими серцевинами. Усе це утворювало казковий тунель, що вів до альтанки, де мало відбутися щось більше, ніж просто церемонія.

Трава під ногами шелестіла лагідно, наче шепотіла благословення. Елісанна йшла повільно, тримаючи в руках срібну гілку ельріі — символ переходу від одного життя до іншого. Листя на ній ворушилося, немов оживлене дотиком магії. За нею мовчки ступала мати, граційна й спокійна, немов сама суть ельфійської благородності, а поруч ішов її брат — високий, зосереджений, гордий.

Елісанна відчула, як холодок пробігся її спиною, коли погляд її впав на альтанку. Вона вже була зовсім близько. На вході стояли троє: її батько Ельвіон — гордий і непорушний, як старе дерево, що пережило тисячі буревіїв, Фламетар — вбраний у темно-червоний одяг з вкрапленням золотого, зі звичним спокійним виразом обличчя, і... він. Правитель.

Його присутність розливалася навколо, як хімера з аромату кориці й попелу. Високий, з вишуканою поставою, він тримав руки за спиною, немов наглядач за ходом подій, які знає наперед. Біляве волосся спадало йому на плечі, червоні очі мерехтіли в променях сонця, і в них була глибина — така, що хочеш чи не хочеш, а потонеш. Його обличчя не мало жодної вади, але в тому і була тривожна краса — занадто досконала, занадто нереальна.

Ходили чутки: ельф, вампір, дракон, демон, дух самого часу. Та ніхто не знав напевне. Його не називали на ім'я — бо ім'я було владою, а він уже мав її над усім. Його називали просто: Правитель.

Елісанна застигла. Її пальці мимоволі стиснули гілку, і та тихо зашелестіла, видаючи крихітний срібний дзвін. Її серце вдарило так сильно, що вона боялася — всі це почули.

Правитель дивився прямо на неї. І хоча його обличчя залишалося незворушним, вона відчула: він її зважував. Міряв. Вивчав.

Але вона не могла дозволити собі злякатися. Вона — донька Фаелар, кров Древніх і магії, спадкоємиця роду, пов'язана угодою, яку несе з гордістю.

Вона зібрала подих, підняла підборіддя і ступила вперед — до альтанки, до свого батька, нареченого і... Правителя.

За її спиною тиша стала ще глибшою. Її кроки луною котилися садом. І в ту мить вона відчула, як щось у повітрі змінилося — як ніби сама доля, підозріло мовчазна, затамувала подих.

Як тільки Елісанна ступила на гладку кам'яну стежку, що вела до альтанки, повитої ніжним плющем і квітами місячного сяйва, повітря навколо ніби затремтіло. Правитель, мов витесаний зі світлого мармуру, з легкою посмішкою на вустах зробив крок уперед. 

— Радий бути присутнім на такій важливій події для знатного роду Фаелар! — промовив він глибоким, але м'яким голосом, що відлунював у самому повітрі. Голос, що обволікав мов шовк, та водночас віддавав сталлю. — Я особисто запропонував освятити і благословити цей шлюб.

Усі присутні схилили голови. Навіть найповажніші з ельфів не сміли дивитися йому просто у вічі.

— Юно Елісанно, — правитель звернувся до неї, простягнувши руку. На його зап'ясті блищав кристал у формі пелюстки лілії, і кожен його рух змушував камінь мерехтіти неземним світлом.

Елісанна, наче заворожена, вклала свою руку в його. Вона була тендітною і холодною, мов срібло на морозі. Зібравши волю в кулак, вона низько вклонилася, прикладаючи руку до серця, як годиться за стародавнім ельфійським етикетом.

— Ти, юна леді, несеш з гордістю ношу свого роду. Ти — перша донька першого сина від першого сина. — Його очі виблискували, немов запалені зорі. — В тобі тече могутня ельфійська кров. І твій рід продовжить жити!

Слова Правителя ніби заткали невидиму корону з світла навколо її чола. Елісанна знову вклонилася, і в грудях її шалено калатало серце. Щоки налились кольором, як пелюстки магічної троянди, що розпускається лиш раз на сто років.

Погляд Правителя перейшов на Фламетара.

— Гордий дракон із Дракенхолму! — голос його звучав велично. Фламетар, стоячи непорушно, лише злегка нахилив голову в знак поваги. Його очі залишалися спокійними, але в глибині жеврів неспокій.

— Тобі предстоїть велика честь — взяти за дружину юну, талановиту й неймовірно красиву... — правитель раптом хитро усміхнувся й підморгнув Елісанні. — ...ельфійку!

Елісанна мимоволі засміялася і одразу прикрила рот, знітившись. Але всі сприйняли це як знак її ніжності й скромності. Навіть мати злегка усміхнулась, втираючи непрошену сльозу з ока.

— Я благословляю вас, мої діти, — продовжив Правитель, піднявши руки до неба. — І скріпляю ваш союз своєю магією і волею.

Мить зависла. Небо в цей момент ніби затихло, вітер притих, птахи стихли. Листя завмерло. Із рук Правителя здійнявся золотий пил, що закружляв у повітрі, утворюючи блискучі ниті, які обвили руки Елісанни та Фламетара. Вони не сковували — ні, вони були теплими, пульсували в такт серцю. Це був союз, створений не лише словом, а й магією.

— Відтепер ваші струмені долі навіки переплетені!

І світ навколо вибухнув ураганом емоцій — гості плескали, підкидали пелюстки у повітря, закликали благословення стародавніх духів.

Фламетар нахилився до Елісанни і, ледве торкаючись губами її вуха, прошепотів:

— Все буде у порядку.

Його голос був оксамитовим, наче глибокий нічний дим. Рука, велика і тепла, лагідно торкнулась її щоки. А потім він схилився й ніжно поцілував її — не як наречений, що прагне володіти, а як захисник, що обіцяє вірність. Як дотик жару до снігу.

Світ наче здригнувся. Все розчинилося у тому єдиному пориві — шум гостей, шепіт материних слів, навіть погляд Правителя зник десь на межі свідомості. Усе стишилося до одного ритму — її серця.

І коли вона відкрила очі, світ уже був іншим. Закляття було скріплено. Вона стала частиною нового всесвіту. Вічного союзу. Закляття долі.