10. «Зрада»

Повернувшись із печери до замку, дракон і ельфійка застали там Ельвіона, який разом зі слугами нарешті дістався головних воріт. Видно було, що всі змучені, вкриті пилом дороги й воліли б передусім зігрітися келихом чогось міцного.

Фламетар обережно поставив Елісанну на ноги, і вона відразу зустріла стривожений батьківський погляд. Ельвіон очікував знайти молодят у головній залі, де вони мали б чекати на прибуття решти. Проте, побачивши, як вони спускаються з неба, немов повертаючись звідкись збоку, його серце заколотило в тривожному ритмі.

— Ваша світлосте, — люб'язно звернувся він до Фламетара, намагаючись приховати занепокоєння, — чи можу я дізнатися, куди ви відносили мою доньку, перш ніж повернутися до замку?

Дракон ледь помітно всміхнувся, його очі блиснули лукавим вогнем.

— Я вирішив показати юній леді свою печеру, — вимовив він із насмішкуватою невагомістю. — Вона колись проявила неабияку цікавість до неї.

Його голос набув грайливих ноток, і він багатозначно глянув на Елісанну.

Ельвіон примружився, а на його чолі з'явилися глибокі зморшки.

— Печеру? — повторив він повільно, вимірюючи кожне слово. — Що ж, моя донька справді цікава до багатьох речей... Та не пригадую, щоб серед них були драконячі лігва.

— Ви її недооцінюєте, — посміхнувся Фламетар. — Вона навіть заявила, що я недостойний скарбів, які лежать у моїй печері.

Елісанна розширила очі, відчуваючи, як хвиля обурення піднялася в ній із новою силою. Вона не могла повірити, що він справді робить це — ставить її у незручне становище перед батьком, говорить так, ніби між ними було щось більше, ніж вона сама дозволила б. І це його зверхня усмішка... Його легковажний тон...

Дівчина різко перевела погляд на Фламетара, і її червоні очі спалахнули люттю. У цей момент вона ладна була забути про правила пристойності та вгамсити його кулаком прямо в груди.

— Я сказала, що не всі скарби однаково цінні, — різко виправила вона, зводячи підборіддя. — Дехто просто забирає їх, не розуміючи справжньої вартості.

Фламетар ледве стримав сміх, ніби заохочений її гнівом.

— Ах, як прикро, що ви такої думки про мене, леді Елісанно, — вимовив він з удаваним жалем. — Але я, здається, все ж знайшов одну коштовність, яка тримає мене в напрузі.

Ельвіон стиснув губи. Його погляд ковзнув від дракона до доньки, і в ньому читалося не тільки здивування, а й легке, майже невловиме занепокоєння.

Елісанна, розлючена тим, як легко Фламетар грається словами, різко відвернулася й зробила крок уперед.

— Якщо ви закінчили свої жарти, нам варто увійти до замку, — кинула вона, не дивлячись на нього.

Фламетар нахилив голову, спостерігаючи за нею з цікавістю.

— О, безперечно, — відповів він, а в його голосі все ще залишався відтінок розваги. — Прошу, після вас.

Коли вони разом ступили за поріг замку, їх одразу огорнув змішаний аромат свіжо витесаного каменю, піску та ледь вловимого присмаку горілого вугілля. Елісанна з цікавістю оглядалася довкола, спостерігаючи за величними залами, крізь які їх вів довгий коридор.

Розкіш вражала. Витончені різьблені колони підтримували високі склепіння, прикрашені позолотою та магічно мерехтливими самоцвітами. Темне дерево стін контрастувало з м'яким сяйвом магічних світильників, а з віддалених куточків лунало легке, майже музичне пурхотіння фей-служниць. Біля кожних дверей стояли принаймні двоє охоронців, що залишалися непорушними, мов статуї, але їхні уважні погляди не пропускали жодної дрібниці.

Слуги Фламетара, які супроводжували гостей ще від сходів у горах, повели їх до масивних, оздоблених різьбленням дверей. Це була головна зала для прийомів. Коли вартові розчинили їх, важкі двері зі скрипом розійшлися, відкриваючи шлях до просторого приміщення.

Зала знаходилася в самому серці замку. Високі, майже до стелі, вікна впускали в приміщення світло, що грало відблисками на темному мармурі підлоги. Та попри всю грандіозність, центр кімнати виглядав доволі незвично — замість довгого розкішного столу для бенкетів там стояв невеликий стіл, оточений зручними кріслами, диванами та м'якими пуфами.

Елісанна, наблизившись, затамувала подих. Перед нею розстилалася картина, яка не вписувалася в її уявлення про драконячі учти: стіл був заставлений не екзотичними делікатесами чи розкішними стравами, а простою, домашньою їжею. Свіжий хліб, запашне рагу, тарелі з фруктами, запечене м'ясо з ароматними травами — все виглядало напрочуд звично і навіть по-домашньому тепло.

Здається, Ельвіон також був вражений. Востаннє, коли він відвідував цей замок, його частували загадковими,навіть химерними наїдками, смак яких важко було забути — хоч і не завжди в доброму сенсі.

Фламетар жестом запросив усіх до столу:

— Прошу, сідайте зручніше, — промовив він, у голосі відчувалася нотка невимушеності.

Елісанна вже зібралася рушити за батьком, щоб сісти поруч, але раптово відчула, як легкий, але впевнений дотик дракона зупинив її.

— Елісанно, я б хотів, щоб сьогодні ви сиділи біля мене, — його голос звучав не як наказ, а скоріше як запрошення, і супроводжувався тією самою грайливою усмішкою, яку вона вже почала впізнавати.

Дівчина стиснула кулаки, але все ж сіла, розуміючи, що ця гра ще не закінчилася.

Повітря в залі наповнилося запахами запашного рагу, свіжоспеченого хліба та легкими нотками спецій. Гості, хоч і з певною настороженістю, прийнялися їсти. Напруга, що зависла в просторому приміщенні, не розвіювалася, і кожен ковток здавався надто голосним у цій гнітючій тиші.

Елісанна їла механічно, зосереджено роздивляючись свій бокал із соком, лише зрідка зиркаючи на батька. Ельвіон, як і раніше, здавався сповненим стриманого невдоволення, а Фламетар, навпаки, виглядав розслаблено, ніби грав у якусь йому одному зрозумілу гру.

Раптом головні двері знову розчахнулися з гучним скрипом, і до зали влетів маленький повнуватий чоловічок. Він важко дихав, тримаючись за груди, наче тільки-но подолав цілі гори. Його кругле обличчя сяяло потом, а маленькі очі з цікавістю забігали по залі. Вбраний у розшиту золотими нитками камізельку та занадто широкі штани, що трохи сповзали з круглого живота, він виглядав вельми комічно.