7. «Магія крові»

Пара застигла у затінку невеликої крамнички, занурена у тишу, що відлунювала в просторі між ними. Повітря було густим, насиченим терпким ароматом сушених трав і воскових свічок, але навіть цей затишний запах не міг розігнати напругу, що зависла між ельфійкою та драконом. Кожен поринув у власні думки, намагаючись осмислити події, що розгорталися перед ними.

Здавалося, з появою тієї кішки деякі пазли стали на свої місця, частково пояснюючи загадкову поведінку Фламетара та той дивний інцидент із браслетом. Але Елісанна не відчувала полегшення. Навпаки — щось у всій цій історії збурювало її, не дозволяло змиритися з поверхневими відповідями.

— Нас, мабуть, шукають, — хрипко промовив дракон, порушуючи мовчання.

— Так, — її голос зраджував сумніви. Вона скосила погляд на Фламетара, ніби намагаючись вловити його думки. — Ви вже помічали цю особу біля свого замку, чи не так?

Дракон не відповів. Його червоні очі, що відблискували в напівтемряві, залишалися непроникними, але саме це мовчання видало більше, ніж будь-які слова. Елісанна вловила мить вагання. Вона знала, що її підозри небезпідставні.

— Ваш браслет... — раптом промовила вона, і цього разу дракон на мить затримав подих. — Він просто чудовий.

Очі Фламетара блиснули, а пальці ледь відчутно стиснули зап'ястя. Він намагався приховати тривогу, але Елісанна була надто уважною. Вона помітила, як напружилися м'язи його обличчя, як різкіше стало дихання. О, він і справді щось приховував.

— Так, він... вишуканий, — нарешті відповів дракон, намагаючись надати своєму голосу звичного саркастичного відтінку, але цього разу в його інтонації з'явилася нерішучість.

Ельфійка ледь помітно всміхнулася. Її підозри тільки зміцніли, та вона не збиралася допитувати його просто зараз, серед напівпорожніх полиць крамниці, де їх могли підслухати небажані вуха.

Тиша раптом розірвалася різким цокотом. Немов удар блискавки, посеред кімнати спалахнув портал, з якого вискочили дві молоді відьми — Ґретта та Брієтта. Їхні обличчя виражали паніку, а очі метушливо ковзали по кімнаті, поки не знайшли свою пані.

— О, пані! — заголосили вони в унісон. — Ви цілі? Як ви тут опинилися?

— Ми вас шукали!

— Так-так, шукали!

— Ми були в столиці!

— І не знали, де ви!

— Портал...

— Так, портал...

— Не перебивай мене, Ґретто!

— Це ти мене перебиваєш, Брієтто!

— Досить! — зупинила їх Елісанна, піднявши руку. — Я в порядку. Портал, певно, був не зовсім правильним... Але все добре.

Вона сама не могла пояснити, чому не бажала розповідати їм про те, що сталося тут, у цій крамниці. Можливо, тому що це було не лише її таємницею, а й Фламетара. До того ж, слуги легко могли пустити чутки, а їй не хотілося, щоб ця історія розліталася палацом. Вона знала, кому справді варто доповісти про все — своєму батькові.

Відьми, хоч і розгублено, та все ж затихли. Нарешті, вони запевнили, що цей портал точно правильний, і тепер Елісанна та її наречений зможуть дістатися до столиці.

Ельфійка крадькома глянула на Фламетара. Він був надто мовчазний, надто серйозний. Його плечі були напружені, а погляд здався їй темнішим, ніж зазвичай. Без жодного слова він ступив у портал. Елісанна вдихнула глибше й рушила слідом, залишаючи позаду загадки цієї крамнички — але не забуваючи про них.

Столиця зустріла їх гомоном, мерехтінням вогнів та безупинним рухом натовпу. Люди поспішали в своїх справах, ніби були частиною великого годинникового механізму, що не знає спочинку. Ніхто не зупинявся, аби озирнутися й помилуватися величчю цього місця — а вона справді заслуговувала на увагу.

Елісанна та Фламетар стояли в центрі головної площі Міранвеллу, оточені величними кам'яними маєтками з гострими шпилями, що, здавалось, прорізали саме небо. Фасади будівель були прикрашені химерними скульптурами істот — мавок із розпущеним волоссям, полудниць із примарними серпанками довкола тіла та інших створінь, яких, можливо, архітектори просто вигадали, натхненні чарами й міфами. Витончені обриси, застиглі в камені, сповнювали місто чарівною атмосферою, немов древні боги, що спостерігають за смертними.

Елісанна з подивом озирнулась, її очі блищали захопленням. Вона вперше бачила щось настільки грандіозне й дивовижне. Це місце дихало історією, силою, легендами.

Натомість Фламетар, що стояв поруч, лише байдуже ковзав поглядом по знайомих будівлях. Його вже важко було чимось здивувати, а головне — він залишався переконаним, що його власні володіння набагато величніші за будь-який замок столиці.

— Неподалік площі є парк, — нарешті заговорив він, його голос був спокійним, навіть байдужим. — Саме туди я й хотів вас відвести.

Елісанна лише завзято кивнула й рушила вслід за драконом і його слугами. Позаду неї відьми перешіптувалися, так само зачаровані красою міста, та дівчина не могла приєднатися до їхньої бесіди. Її статус не дозволяв їй спілкуватися з прислугою, наче з рівними. Винятком була лише Вальтрутта — жінка, що віддавна опікувалася нею, мов рідна мати.

Тож Елісанна мовчки крокувала брукованими вуличками, занурена у свої думки.

Парк приємно вразив Елісанну. Він був не схожий на жодне з місць, які вона бачила раніше. Тонкі стежки, викладені білою плиткою, звивалися між деревами, що здавалися водночас величними й химерними. Їхні стовбури вигиналися в несподіваних напрямках, ніби застиглі в танці з вітром, а листя переливалося різними відтінками — від темного смарагду до майже сріблястого сяйва.

Ельфійка завмерла, зачаровано вдивляючись у цю дивовижу. Дерева виглядали так, наче були витвором чиєїсь уяви, майстерно вплетеної у тканину реальності.

— Що це за дерева? — зрештою запитала вона, не відводячи погляду від вигадливих стовбурів.

Її слова були звернені до Фламетара, та дракон спершу лише мовчки глянув на неї. Здавалося, він не надто охоче давав пояснення. Однак, помітивши, що ельфійка не збирається полишати питання, він важко зітхнув і, врешті, відповів: