6. «Тінь фуррі»

Фламетар із люттю жбурнув у стіну щось крихке й дороге, і скляні уламки розлетілися по кімнаті. Біля тієї ж стіни спокійно стояв його друг Райдан, незворушно спостерігаючи за спалахом гніву дракона. Його шкіра вкрилася густою лускою, що переливалася вогняними відблисками, а з тіла здіймався гарячий пар, змушуючи повітря тремтіти від спеки.

— Як це могло статися, друже?! — проревів Фламетар, його голос луною прокотився залою.

— Гей-гей, я й сам такого не передбачав, — спробував заспокоїти його Райдан, хоча в голосі його, як завжди, бриніли насмішкуваті нотки. — Браслет був зачарований саме так, як ти наказав. Відьма заприсяглася на власній магії, що все зроблено бездоганно.

— Погано клялася! — гаркнув дракон, здіймаючи руки догори. — Елісанна вже, напевно, все розповіла батькові, і тепер мені й на крок не наблизитися до тієї книги!

— Ти думаєш, вона здогадалася, що це твоїх рук справа? — прищурився вампір.

— Авжеж! Більше нікому. Я сам надягнув цей клятий браслет їй на руку, — Фламетар роздратовано втиснувся у крісло, закривши обличчя руками. — А він узяв і повів її прямісінько до бібліотеки...

— Але ж це й справді не твоя робота, — розважливо зауважив Райдан.

— Знаю! — роздратовано буркнув дракон. — Браслет мав лише підслуховувати все, що стосується книги...

Райдан опустився на край крісла й поклав свою бліду руку на гаряче плече друга.

— Давно ти про це дізнався? Коли явився твій наглядач?

— Минуло вже кілька годин.

— І за цей час ніхто не прийшов по твою голову? — з легкою посмішкою запитав вампір.

Фламетар задумався. Ці слова несподівано дали йому надію: можливо, його план ще не повністю зруйновано. Але гнів, що охопив його через невдачу, досі вирував у грудях, вириваючись назовні клубами пари.

— Завтра я мушу навідатися до маєтку ельфів, — нарешті вирішив він, його голос зазвучав холодно й твердо.

— Що?! — Райдан аж підскочив. — Ти збожеволів? — але, зловивши погляд дракона, поспішив знизити тон. — Вони ж мають підозрювати тебе.

— Ще більш підозріло буде, якщо я не з'явлюся.

— Хмм... а чи не пов'язане твоє «велике рішення» з тим, що тебе зацікавила одна ельфійка? — хитро примружився вампір.

Фламетар лише криво посміхнувся.

— Вона справді доволі цікава...

— Ох, чудово! — простогнав Райдан. — Щойно ти готовий був мене прибити, хоча ми дружимо вже, скільки? Сто років? А варто згадати цю дівчину — і ти вже шкіришся, мов кіт на сметану.

Фламетар кинув на друга гнівний погляд, і Райдан зрозумів, що краще вчасно замовкнути. В кімнаті запала мовчазна напруга. Дракон обмірковував свій наступний крок, продумував, як втертися в довіру. Вампір же, приховуючи усмішку, думав про щось своє — щось, про що Фламетару краще було б ніколи не дізнатися.

За вікном розгулялася стихія: дощ барабанив по дахах, вітер гойдав крони дерев. І там, у темряві, між гілок, ховалася невелика постать. Вона майже зливалася з ніччю, але її очі уважно стежили за двома чоловіками. Те, що вона несла із собою, було куди небезпечніше, ніж її крихітний зріст...

* * *

Вранішнє сонце зустріло Елісанну небажаним світлом. Вона нервово крокувала кімнатою, знову і знову програючи в думках події минулої ночі. Страх і сумніви палахкотіли в її душі, немов полум'я, що відбивається в срібних нитках світанку.

Перед очима знову поставав браслет, подарований драконом: витончена робота, переливчасте каміння, що грало сонячними відблисками. Чи справді Фламетар не знав, що станеться? Чи був його дарунок лише вивіреним кроком у якійсь складній грі, правила якої вона ще не розгадала?

Сьогодні мала відбутися чергова зустріч із її нареченим, але чи він з'явиться? Його відсутність пояснила б багато чого, та навіть присутність не могла стати доказом істини. Вона мимоволі хотіла, щоб він не прийшов, щоб сумніви розвіялися, а шлюб став неможливим. Тоді вона змогла б зайнятися чимось справді значущим, а не животіти в далеких горах, відірвана від цивілізації. І все ж... пригадуючи його голос, той глузливий відтінок у словах, чарівну усмішку — вона не могла не бажати його появи.

Ніч принесла мало сну, але натомість подарувала рішення. Вона мусила дізнатися правду — про книгу, про Фламетара, про його справжні наміри. Перше завдання було простішим: знайти спосіб проникнути в бібліотеку та розгадати таємницю книги. Проте це означало подолати захисне закляття, а як це зробити, вона поки що не знала.

Розмова з батьками? Надто ризиковано. Гаргон сказав, що її батько заборонив згадувати про книгу, а мати завжди погоджувалася з його рішеннями. Отже, їй потрібен напарник. Хтось, хто міг би добути необхідну інформацію або допомогти обійти захист.

Гаргон? Навряд чи. Він був занадто вірним своєму панові. Але її брат... Ардевіон мав певний вплив на старого троля. Гаргон поважав його, і за певних обставин міг би проговоритися. У голові ельфійки зринув давній рецепт — «keelt paotama», зілля відвертого спілкування. Воно було непросте у приготуванні, але саме те, що їй було потрібно.

Отже, першим кроком було переконати Ардевіона допомогти їй. І цього разу вона не дозволить жодним сумнівам стати їй на заваді.

На першому поверсі маєтку здійнялися крики та метушня. Лунали швидкі, відривчасті вигуки та гучне тупотіння, ніби хтось бігав у паніці чи поспіху. Було незрозуміло, чи це радісне хвилювання, чи розгублений жах. Елісанна, відчуваючи неспокій, підійшла до дверей і, затамувавши подих, притулила вухо до холодного дерева, намагаючись розібрати сенс того, що відбувається.

Зненацька двері рвучко розчинилися, і вона, втративши рівновагу, з коротким зойком гепнулася на підлогу. Перед нею, схрестивши руки на грудях, стояв її брат Ардевіон, дивлячись на неї зі здивуванням і прихованою розвагою.

— Що ти витворяєш? — запитав він, піднявши одну брову.

— Приймаю сонячні ванни, хіба не бачиш? — пробурмотіла ельфійка, незадоволено потираючи лікоть.