5. «Таємниця книги»

Елісанна нервово глянула на брата, та, отримавши від нього ледь помітний кивок підтримки, зробила крок уперед, прямуючи назустріч дракону. Срібна павутинчаста накидка, виткана феями, легко колихалася на вітрі, що грався подихами в затінених куточках маєтку. Вона відчувала, як тканина ковзає по її шкірі, огортаючи її ніжним, майже казковим серпанком.

Фламетар сьогодні виглядав значно простіше, ніж на прийомі, що принесло Елісанні певне полегшення. Її скромний, але елегантний вигляд цілком відповідав нагоді, хай навіть Вальтрутта й продовжувала бідкатися про відсутність корсета та належного вбрання. Якби ця стара чаклунка могла вирішувати за неї, то, безперечно, затягла б її у громіздке плаття, всипане перлами та обрамлене важкими мереживами, в якому було б не те що незручно ходити — дихати було б складно.

Зробивши ще кілька кроків, ельфійка зупинилася перед драконом, відчуваючи тепло братової присутності збоку. Ардевіон став поруч, мовчазно виражаючи свою підтримку. Фламетар ввічливо схилив голову в привітанні, й вони з братом відповіли йому тим самим, дотримуючись ельфійського етикету.

— Сьогодні чудовий день, Елісанно, — промовив дракон, його глибокий голос бринів, мов відгомін далекої бурі. — І я хотів би подарувати вам дещо справді особливе.

Він перевів погляд на Ардевіона, ніби запитуючи дозволу. Брат кивнув, і Фламетар простягнув ельфійці невелику оксамитову коробочку.

— Нумо, погляньте, що всередині, — лагідно заохотив він.

Елісанна, ледь стримуючи хвилювання, обережно підняла кришку. Усередині, на м’якій бархатистій підкладці, лежав браслет — тонкий, витончений, викований із чистого золота й прикрашений коштовним камінням. Але найбільше привертав увагу центральний камінь — великий, ідеально огранений бурштин, що палав у світлі, мов саме сонце. Він віддзеркалював відтінок її власних очей.

— Він… неймовірний, — вражено мовила вона, не відриваючи погляду від ювелірного шедевра.

— Це робота гномів позаминулого століття, — з гордістю сказав Фламетар. — Вони створили цей браслет для моїх предків. Він передавався з покоління в покоління, і тепер він має належати вам.

Він узяв браслет і вже потягнувся, щоб надіти його на її тендітне зап’ястя, але Елісанна стримала його легким рухом руки.

— Чекайте… Це ж родинна реліквія. Вона така цінна для вас…

Фламетар лише усміхнувся й, не вагаючись, застібнув браслет на її руці.

— Він усе одно залишиться в моєму маєтку, як і ви, — промовив він.

Його голос був м’яким, але в цій фразі вчувалося щось непохитне, майже фатальне. У словах не було ані злоби, ані примусу, лише проста, незаперечна істина.

Елісанна, опустивши погляд, вдивлялася в золоті переплетення браслета на своїй руці. Так, вона належала дракону. Як і цей браслет.

Вони вирушили в бік парку, що простягався неподалік від самого маєтку. Попереду вже вимальовувалася розкішна картина: високі дерева, навантажені соковитими плодами, заплетені між собою кучеряві ліани, всипані квітами, та дрібне птаство, що весело цвірінькало, дзьобаючи стиглу соковиту м’якоть.

Здавалося, звістка про прибуття дракона блискавично розлетілася ельфійським поселенням, бо з-за вікон визирали цікаві обличчя, а на вузеньких вуличках, що вели до парку, чулося схвильоване шепотіння. Усі прагнули бодай краєм ока глянути на майбутнього чоловіка Елісанни, на майбутнього зятя Ельвіона Фаелара.

З-за рогу долинали уривчасті фрази, а пари, що неквапливо прогулювалися вздовж доріжок, завмирали, щойно помічали їхню наближену постать. Вони озиралися, припиняючи розмови, та з неприхованим інтересом проводжали поглядом кожен їхній крок.

Елісанна відчувала ці погляди, чула перешіптування за спиною. Їй було неймовірно ніяково, проте вона змусила себе зберігати спокійний вираз обличчя, ховаючи свою тривогу за маскою стриманості.

— Здається, ваші сусіди надто зацікавилися нашою прогулянкою, — раптом промовив Фламетар, повертаючись до неї з легкою, майже грайливою усмішкою.

— Так, у нашому поселенні чимало цікавих носів, — відповіла вона, дозволяючи собі ледь вколоти його гостротою тону.

— А ви самі ніколи не пліткували? — з ледь помітним викликом запитав він, уважно вивчаючи її реакцію.

— Пліткувала, — чесно зізналася вона. — Але навіть гадки не мала, наскільки неприємно бути по цей бік.

Фламетар лукаво посміхнувся й схвально кивнув:

— Не можу з вами не погодитися.

Ардевіон йшов трохи позаду, спостерігаючи за цими двома з ледь прихованим подивом. Він мимоволі запитував себе, коли ж вони встигли так добре познайомитися, що можуть дозволити собі таку невимушену розмову? Проте справа була зовсім не в тривалості знайомства. Як не дивно, Фламетар і Елісанна мали чимало спільного.

Обидва не терпіли лестощів, зневажали надмірну шанобливість та... просто до нестями ненавиділи корсети. Щоправда, з різних причин. Елісанна вважала їх знаряддям тортур, що стискало тіло до неприродної стрункості й заважало дихати. Натомість Фламетар мав набагато прагматичніший аргумент: його неймовірно дратувало, як важко ці корсети знімати. Так, саме це й було для нього вирішальним.

Та між ними існувало ще щось, що виходило за межі звичайних подібностей.

Прогулюючись парком, вони деякий час мовчали, насолоджуючись спокоєм, що огортав цю частину маєтку. Та коли мовчання почало затягуватися, розмова знову відновилася. До цього моменту вони встигли відійти достатньо далеко від Ардевіона та двох служниць, що непомітно слідували за ними.

— Чи можна вас запитати? — порушила тишу Елісанна.

— Питай, — коротко відповів Фламетар, ледве помітно зиркнувши на неї.

— Я читала, що дракони зазвичай живуть у печерах серед гір. У вас теж є своя печера?

— Є, — спокійно відповів він. — Але я там не живу.

— Чому?

— Сирість дратує, — відрубав дракон так буденно, наче йшлося про найзвичнішу річ у світі.

Елісанна завмерла, а потім ледь не задихнулася від сміху. Вона вся почервоніла, намагаючись стриматися, та все ж короткий смішок вирвався з її вуст.