3. «Вдома у дракона»

Вечір розгортався, мов розкішна тканина, виткана із мерехтливих вогнів, сміху та мелодійних голосів. Гостям підливали вино, а витончені келихи дзвеніли у такт загальному пожвавленню. Лісові гноми-акробати виконували свої дивовижні трюки, вигинаючись у неможливих позах, кружляючи у повітрі, мов сухе листя у вирі осіннього вітру. Їхні спритні тіла переливалися відблисками світильників, а натовп захоплено аплодував, зачарований видовищем.

Елісанна залишалася поруч із високим і непроникним Фламетаром, його погляд був важким, пильним, немов досліджував її найпотаємніші думки. Її серце тьохкало в грудях при одній лише думці, що цей чоловік — її наречений. Він здавався чимось далеким, майже міфічним — володар драконів, нащадок древнього роду, той, чиє ім'я вимовляли з благоговінням.

Вони мовчки спостерігали за виставою, дотримуючись витонченої ввічливості. Коли варто було, Фламетар легенько плескав у долоні, але його обличчя залишалося незворушним, хіба що у вогненних очах, глибоких, як надра землі, час від часу пробігали загадкові іскри.

Ельвіон, батько Елісанни, непомітно відійшов, залишаючи їх наодинці, хоча його присутність усе ще відчувалася. Він не міг повністю довіритися навіть такому шляхетному союзнику, як дракон з Драконхолму. Його донька була для нього мов коштовна перлина, і він не хотів, щоб її поглинула безодня вогню.

Райдан теж зник, залишивши по собі лише легку тінь саркастичної усмішки та обіцянку знайти щось міцніше за ельфійське медове вино. Фламетар провів його поглядом, у якому промайнула не лише розуміюча згода, але й щось глибше, щось, що залишило по собі враження незбагненної гри вищих сил. Його очі на мить спалахнули внутрішнім полум'ям, перш ніж він знову приховав емоції за маскою стриманості.

На зміну акробатам вийшли музиканти — строката компанія перевертнів, фей, горбатих моховиків та водяників. Їхні інструменти співали мелодії, настільки давні, що здавалося, самі стіни палацу пам'ятають їх. Ноти проникали в саму душу, змушуючи серце битися в такт чарівним ритмам.

І тоді Фламетар схилив голову перед Елісанною, простягнувши руку, запрошуючи її на танець. На мить у залі запанувала тиша. Всі чекали. Всі хотіли побачити, як юна ельфійська леді, на яку було звернено стільки очей, прийме чи відхилить цей жест.

Вона ледь помітно зітхнула й дозволила собі легкий, граційний уклін. Її тонка рука торкнулася його долоні, і в ту ж мить він обережно, майже ніжно, притягнув її до себе, поклавши другу руку на її тонку талію. Його доторк був теплим, майже гарячим, що змусило Елісанну здригнутися.

Фламетар вів, і вона, мов гнучка гілка верби, підкорялася ритму. Їхні рухи були вивіреними, довершеними, мов відшліфовані коштовні камені. Вони кружляли у вихорі танцю, немов два зоряні світи, що обертаються навколо спільної осі. Гості не зводили з них очей, а натовп вибухнув оплесками, коли пара зробила перший витончений поворот.

Елісанна піднімала на нього погляд, немов шукала в його очах відповіді, якимось незбагненним чином знаючи, що вони там є. Він зрозумів її мовчазне запитання, легенько стиснувши її в своїх обіймах, і нахилився, щоб прошепотіти:

— Ви сьогодні чарівні, Елісанно, — його голос був глибокий, немов ехо стародавніх печер. Його усмішка торкнулася вуст, мов тінь полум'я. — Я ж можу звертатися до вас на ім'я?

— Так, звісно, Ваша Високосте, — прошепотіла вона, але її перебили. Дракон нахилився ще ближче, так, що його дихання ледь торкнулося її вуха.

— Фламетар, — промовив він тихо. — Просто Фламетар.

Вона лише кивнула, не довіряючи власному голосу, а її щоки набули легкого рум'янцю, який вона даремно намагалася приховати.

У цей момент інші гості підхопили ритм, виходячи на танцювальний майданчик, і скоро весь зал кружляв у вихорі мелодій. Кам'яні стіни палацу вловлювали й відлунювали кожен звук, кожен відголос, кожен рух — і ця ніч, здавалося, назавжди залишиться у пам'яті тих, хто став її свідком.

Святкування повільно наближалося до свого кінця. Вечірня тиша, що виблискувала вогнями ліхтарів і танцюючими відблисками на стінах, огортала зал. Гості, збираючись вже йти, один за одним підходили до господарів та висловлювали свою вдячність за чудово проведену ніч. Погляди та слова були щирими. Фламетар, не зрушуючи з місця, залишався біля Елісанни, і її погляд, що спочатку був сповнений сором'язливості та невизначеності, почав поступово вбирати в себе звичні для дічини риси. Як це часто буває в казках, її душа відчула, що ця зустріч — не випадковість.

Ельвіон та Ладріель, зі своєю витонченою грацією, прощалися з натовпом, їхні слова звучали, мов мелодія, виведена зі струн нескінченної ночі. В той час, між молодятами зав'язувалася розмова.

— Ваша Світлосте... — почала була говорити юна ельфиня, але, побачивши погляд Фламетара, вона виправилася. — Фламетаре, чи можу я запитати?

— Питай, — коротко відповів дракон.

— Навіщо ви погодилися на цей шлюб? — запитала Елісанна, її очі вже не були такими наївними. Вони мали в собі щось зухвале.

Фламетар, який завжди мав у собі відтінок загадковості, хмикнув, і його погляд став м'якшим.

— Ви, юна леді, прямолінійна, — протягнув він, і кожне його слово було ніби покрито тонким шаром загадки. — Насправді, я не маю жодної вигоди з цього... -— він зробив паузу.

— Я тому і питаю, — майже зухвало перебила його Елісанна. Це було сміливо, в її голосі, замість звичної поблажливості, прозвучала цікавість, яка вимагала відповіді. Здається, Фламетар оцінив цей жест — його очі заблищали.

— Я просто вирішив, що ви непогана партія для мене, — сказав він, посміхаючись. Його слова були ясні, але вони мали в собі невидиму сутність, яка рухалася мовчки, не торкаючись навіть краю вітру.

— Непогана? - здивовано відгукнулася Елісанна, і в її голосі вже почала звучати нотка того ж самого відчуття, що вирувало у нього. — Чому ж інші драконихи не послужили вам чудовою партією?