2. «Перша зустріч»

Елісанна сиділа на своєму улюбленому підвіконні, сховавшись у м'які складки накидки, і вдивлялася у вечірній сад, який розливався перед її поглядом сріблястим мереживом сутінків. Легкий вітерець гойдав кришталеві пелюстки нічних квітів, що розкривалися лише під місячним світлом, а в повітрі розчинявся ніжний аромат лісових троянд та стиглих фруктів.

Її серце билося повільно, тягуче. Вона не могла позбутися важкого почуття тривоги, що здавалося нависло над нею густою хмарою. Раптом у двері постукали, і не чекаючи відповіді, до кімнати тихо увійшла її мати. Висока, витончена, мов статуя, вона наблизилася до доньки і обережно пригорнула її до своїх грудей.

— Я знаю, що ти відчуваєш, моя мила, — її голос був м'яким, теплим, мов весняний дощ, що змиває сліди зимової холоднечі.

Елісанна міцніше стиснула пальці на тонкій тканині власної сукні. Вона боялася. Невідомість, яка чекала попереду, здавалася нестерпною.

— Мамо, я не хочу їхати звідси... до незнайомця... та ще й дракона, — зізналася вона тремтячим голосом. — Вони... вони жорстокі, жадібні... Хіба не так? Хіба не всі так кажуть?

Її мати лише легенько похитала головою, проводячи пальцями по рудих кучерях доньки.

— Багато хто так вважає, але хіба можна судити про всіх лише за чутками? Ти ж знаєш, що батько ніколи б не віддав тебе чудовиську. Він любить тебе більше за власне життя і зробить усе, аби ти була щасливою.

Елісанна шумно видихнула, її плечі трохи опустилися. Вона не могла сперечатися — її батько завжди піклувався про неї, навіть якщо його рішення іноді здавалися суворими.

Вони сиділи в тиші, вдивляючись у нічне небо. Місяць здіймався вище, кидаючи сріблясте світло на сад, де мерехтіли маленькі світлячки, ніби зорі, що зійшли на землю. Світ навколо них здавався тихим і спокійним, проте буря все ще вирувала в серці молодої ельфині. Чи могла вона довіритися долі, яку для неї обрали інші?

* * *

Далеко у велетенських горах Дракенхолму, де гострі піки розсікають небесну синь, а хмари спочивають у тіні кам'яних велетнів, височів замок, що зливався зі скелею, ніби був її невід'ємною частиною. Його величні фасади проростали з каменю, сповнені таємничої могутності та древньої сили. Вхід до замку — масивна брама, обтягнута чорним залізом, прикрашена візерунками у формі полум'я, що нагадувало про його справжнього володаря.

Глибоко всередині, серед розкішних залів і прихованих коридорів, у просторій кімнаті, що нагадувала старовинну бібліотеку з темного дерева, стояв сам Фламетар. Його висока постать випромінювала грізну силу, кожен його рух був відточеним і величним. Червоні очі, немов розпечене вугілля, поблискували в напівтемряві, а чітко окреслені вилиці, прямий ніс і владні риси обличчя змушували затамувати подих. Його темне, коротко підстрижене волосся лише ледь спадало на чоло, підкреслюючи строгість образу. Він був схожий на статую, яку могли б створити найкращі майстри світу, щоб увічнити ідеал чоловічої могутності та краси.

Неподалік, недбало відкинувшись на спинку шкіряного дивана, сидів Райдан — його давній друг і вірний супутник. Вампір, здавалося, був повною протилежністю Фламетару: біле, майже сріблясте волосся короткими пасмами обрамляло його вишукане обличчя, а тонка посмішка грала на його вустах, надаючи йому вигляду вічного жартівника. Він не мав такої мускулистої статури, як дракон, та натомість його рухи були сповнені особливої грації, притаманної лише представникам його раси. Довгі пальці безтурботно погладжували край келиха, в якому темно-червоне вино вигравало у світлі золотих канделябрів.

Кімната, в якій вони перебували, була оздоблена зі смаком, що відповідав їхньому статусу. Темні дерев'яні панелі прикрашали стіни, обрамлені золотими орнаментами, що нагадували переплетення драконових лусок. Величезний камін потріскував, відкидаючи тіні на витончені меблі, вкриті оксамитовими подушками. В повітрі витав легкий аромат спецій та диму, створюючи атмосферу затишку, прихованої загрози та аристократичної могутності водночас.

— І шо ти про це думаєш, друже? — протягнув Райдан, не піднімаючи очей від бокалу. Його голос був м'яким, мелодійним, але в ньому вчувалася нотка ледь прихованої іронії.

Фламетар мовчки вдивлявся у полум'я, що танцювало в каміні, ніби намагаючись віднайти у ньому відповідь. Він був серйозний, зосереджений, наче вирішував щось справді важливе. Нарешті, не відводячи погляду, він промовив:

— Вона молода. І, здається, боїться мене.

Райдан хмикнув, відкинув голову на спинку дивана і розсміявся.

— О, ще б пак! Карочє, вона ж ельфійка, вихована серед тендітних красоток, витончених манер та зухвалих кавалерів. А тут ти. Дракон. Небезпека во плоті. Втілення усіх її страхів.

Фламетар скосив на нього погляд, але нічого не сказав. Його пальці міцніше стиснули бокал, хоча обличчя залишалося непроникним.

— Чи не здається тобі, що часи змінилися? — нарешті запитав він. — Історія наших родів давно вже не ведеться війною чи ворожнечею. Ми тепер частина одного світу. Але вони все ще бачать у нас лише чудовиськ.

Райдан перевернув бокал у руці, задумливо спостерігаючи, як густе вино повільно обтікає його стінки.

— Чи ти намагаєшся довести, що ти не мострила? — його голос знову затримтів від ледве стриманого сміху. — Ой, друже, хіба ж не тому правителі віддають своїх доньок саме тобі? Бо ти і є те, чого вони, ці старі довбні, бояться, але водночас потребують.

Фламетар мовчки підніс бокал до губ, зробивши довгий ковток. Він знав, що Райдан має рацію. Але цього разу все було інакше. Він відчував це. І від цього відчуття не міг позбутися навіть у найтемніших глибинах своєї свідомості.

Райдан повільно покрутив у руках келих, спостерігаючи, як темно-рубінова рідина переливається в м'якому світлі золотих канделябрів. Його губи склалися в ледь помітну усмішку, що таїла в собі як розважливість, так і іронію.