Розділ 10

Через тиждень. Плац Ріріонської Фортеці.

І сьогодні цілих 3 дива в одному форматі:

По-перше: я мовчу. По-друге: я стою.
І, по-третє: вперше в житті через мене б’ються двоє людей, яких боїться навіть... ну, взагалі всі.

— По етикету міг би мене пропустити! — зірвалася Лівія, голос якої був оксамитом, загорнутим у сталеву голку.
— О, тоді варто згадати, що я геть не вихований! — блиснув усмішкою Вільяс і зробив крок уперед, як той, хто іде не на розмову, а на автографування страху.

Вони сперечались. Через мене.
Повторюю: Лівія. І Вільяс.
Сперечаються.
Через мене.

Я ледь не почав аплодувати.

— Вам вже нема що робити — за сопляка споритесь? — почувся крижаний голос Елла, який досі тихо стояв, як зліплена з мовчання скеля.

Вони замовкли.
Як двоє вбивчих метеликів, які раптом помітили яструба.

— Він потенційний, учень, з якого можна щось забрати, й зробити вояку 3 рангу! — сказали Вільяс і Лівія в унісон. Така єдність — аж тривожно стало.

— Потенційний дурник — не більше. Тож спиніться вже, — відрізав Елл.

Ох, як же холодно він це сказав. Прямо в душу. І навіть не мені.

— Елл. Ти нас так спиняєш, ніби ми чіпаємо те, що вже належить Каю, — пирхнув Вільяс. — Що, ти нас зупиняєш, бо ревнуєш?

Лівія скривила губи, але, зберігаючи вірність порядку, дала Вільясу ляскіт по потилиці — не агресивно, а, знаєш, як нагадування:

— Взагалі тут усе належить Каю, Вільяс. Не забувай.

І тут…
Ой, лишенько.

— О, учнів ділимо? — пролунав той самий усміхнений, обволікаючий, загрозливо-м’який голос.
Кай. Звісно, Кай.

— Дивно. До цього, Вільяс, ти ж просто брав собі учнів силою. А тут — сперечаєшся? — мовив він, усміхаючись, як завжди. Тією посмішкою, що могла знищити імперії — і змусити їх подякувати.

— Та маю вас розчарувати, — сказав Кай, проходячи повз, — перевіряти в цьому місяці учнів буде ніхто з вас. А буде... — він обвів поглядом усіх — і спинився.

На Еллі.

— О, Елле, братику. Давай ти.
Звучало як питання. Але… не було ним. Це був вирок. З оксамитовою стрічкою.

Елл сіпнувся.

— Я? Чому я маю…

Кай підійшов ближче. Нахилився.
Прошепотів щось йому на вухо.

Елл перестав дихати. Просто... застиг.

І ось тут…
Фріл Норілс. Майже впав.
Бо я бачив… РУМ’ЯНЕЦЬ. У. ЕЛЛА.

ЩО???

Я мало не вигукнув: "ТА Я Ж ЗНІМУ ЦЕ НА ПАМ’ЯТЬ!", але язик вперше в житті сам забився десь між легенями і горлом.

— Але я тільки перевірю його. Не більше, — сказав Елл.
А всі довкола... мовчали. Ніхто не сміявся. Ніхто не підколював.
Бо якщо навіть Елл пішов на перевірку — це вже не жарт.

Кай схвально кивнув. Усміхнувся.

— І що це Владика йому сказав, що той згодився з першого разу? — спитав Вільяс без жодної надії на відповідь.

Але Кай таки відповів.

— О, просто… Як би холодно Елл не виглядав — він дуже любить, коли його хвалять. — сказав Кай з тією ж фірмовою усмішкою, якою змушують людей самостійно стрибати у вир.

— Справді? — зіронізував Вільяс. — Себто, щоб Елл мене послухав, треба просто сказати, що він “до прекрасного жахливий”?

— О, він просто любить більш… матеріальну похвалу. І він її отримає, — кинув Кай уже на ходу. Хоч я і не зрозумів, що він мав на увазі, втім мені не до цього.

Я стояв посеред усього цього. І думав:

"Мене тільки що офіційно “передали на випробування” як торт на розпродажі. І мій майбутній кат щойно покраснів від похвали — знову лід, без нотки прощення!
Життя — ти ще здивуєш мене сьогодні?"

***

Я стояв на полігоні.
Вершина світу? Ні. Поле, яке мені обіцяли як “маленьке випробування”.

Кілька секунд — я просто стояв, розуміючи, що замість “вчителя” доведеться стикнутись з цілим скупченням небезпек.

— Що далі? — пробурмотів я, відчуваючи, як земля тремтить під ногами, і на моєму обличчі вже не зовсім гумор.

І раптом — хлопок.

Що?

Не встиг я здогадатись, як мій мозок увімкнув режим “активного пошуку відповіді на ситуацію”, як з усіх боків моє тіло вдарив потік води.
Потік не просто води — це був потік блискавок.

— Вони мене тупо водою обляти вирішили?! — почувся мій власний голос, трохи дивно відлунюючи в голові. Здавалося, це — якийсь дурний жарт. Та що за набридлих фокусників я опинився тут?!

Але тут — один момент, і... я зрозумів, це не просто вода.

— Синя блискавка... — тихо промовив я, і, наче вдарений чимось важким, я лише зараз схопив суть.
Блискавка.
Блискавка!
І одразу стало зрозуміло — це вже не жарти.

Ще один потік води — і грюк.

Падіння.

Я все ще лежав на землі, відчуваючи, як мої м’язи геть втрачають силу.
І це ще Елл до мене не підійшов.

Блискавка прошила мою голову, і я, ймовірно, зробив крок до безумства.
Не було часу на сміх.
Не було часу на будь-які ще думки.