Розділ 9

Плитка.
Моя стара знайома.
Світиться так, ніби перед смертю вирішила виглядати ідеально.

А я —
зі шваброю,
як з єдиною формою контролю в цьому житті.

Поки Борт десь вже далеко бурчав,
чи то дихав, чи просто розчинявся у своїй байдужості,
я вже на повну силу вдарив у ритм “РІРІОНСЬКА САНІТАРНА СИМФОНІЯ”.

— Лівія хоче щось вирізати.
Чудово.
Ти не людина — ти набір деталей, які “можна доопрацювати”.

Скрип. Скрип.

— Вільяс хоче “щось із мене зробити”.
Що? Обряд жертвоприношення?!
Я що — заготовка під культового учня?

Скрип.

— І цей Борт!
“Ваза ніяка.”
Та я взагалі не хотів бути вазою!
Я хотів просто…
вижити.

Скрип. Скрип.

— Ну все.
Якщо мене завтра змусять “обирати вчителя” —
я скажу, що мій єдиний наставник —
Ось ця швабра.

Я підняв її урочисто над головою.

— Вона мене розуміє.
Вона не зневажає.
Вона не глузує.
І вона ніколи не посміхається отак, як той... змій з півночі.

Скрип.

— От тільки шкода,
що з нею не можна вибити пам’ять з Вільяса.
Або хоча б стерти його посмішку з плитки.

— І от ти тримаєш її,
єдину, хто тебе не зрадив…
— бурмотів я, ніжно погладжуючи швабру по дерев’яному держаку.
— Вона не сміється, не погрожує,
не планує "викроїти з мене щось корисне"...

Скрип. Скрип. Швабра ледь не втішає.

— Якщо що, я тебе врятую першою.
Якщо Ріріон загориться —
ми з тобою втечемо разом.
На північ.
Там тихо.
Там… немає їх.

І тут…
Ба-бах. Реальність.

— То ти вже настільки збожеволів, що говориш зі шваброю.
— пролунало позаду.
Спокійно.
Монотонно.
І якось… холодно-реєстраційно.

Я завмер.
Дерева впали.
Птахи замовкли.
Швабра — в шоці.

Я обернувся.

ЕЛЛ.
Особисто.
Стоїть.
Як гора “ти скоро пожалієш, що народився”.

— ...
Він це почув?
ВСЕ почув?
— О.
Привіт,
— викрутилось із мене.

Елл мовчав.
Погляд — на рівні “випромінюю розчарування в твоїй родинній лінії до п’ятого коліна.”

— Ну що?
Почав вести щоденник у стилі “мій день зі шваброю”?
— мовив він, ніби видавав вирок на пожиттєве прибирання.

Я — я ж не з тих, хто мовчить, коли його самотність з шваброю ображають.

— А що, у вас тут з нею конкуренція?
— випалив я.
— Бо поки вона — єдина, хто не хоче мені психологічно вкоротити віку.

*Пауза.
Елл кліпнув.
Здається — це вже діалог.
Хоч і з зарядом на 300 вольт мовчазного гніву.

— Ну, вибач.
— врешті кинув я, швабру відставляючи як ображену леді.
— Всі мають із ким поговорити.
Ти — з братом,
Вільяс — з демонічним собою,
а я — з ось цим чарівним дерев’яним другом.

*Елл мовчав.
Але…
не йшов.
ЦЕ Ж НАЙГІРШЕ.
Бо коли він не йде —
це значить, він ще не закінчив приниження.

— Знаєш,
— мовив він нарешті,
голос спокійний,
як ніж, що тільки но торкнувся шиї.

— Ти —
не дурень.

Я завис.
Що?

— ...
Ти просто смішний.

*О.
Дякую.
Можна я вже просто втечу? В повітря розчинюсь?
Ні? Нормально.
Продовжимо катування.

— Знаєш,
— додав він.
— Я спостерігав.
Ти дурненький не тому, що не здатен.
А тому, що
тобі так зручніше.
Прикидаєшся, що не бачиш —
що не розумієш —
щоб тебе не чіпали.
Але це не працює.

Я стояв.
Мов опудало самосвідомості.
Навіть швабра — відступила. Вона не підписувалась на таке.

— І знаєш,
у цій Фортеці
є тільки два типи людей,
— продовжив він,
— ті, кого використовують
і
ті, хто вже настільки зломлений, що нічого не лишилось.

— А ти?
— раптом спитав я.
— Ти в якій категорії?

Елл посміхнувся.
Вперше.
Тихо.
Сумно.
Жорстоко.

— А я…
той, хто змусить тебе вибрати,
поки ще є час.

Елл дивився прямо на мене.
Як морозильна камера — без жодної кнопки вимкнення.

— Схоже…
тобі миття підлоги допомогло.
— кинув він,
так байдуже, ніби обговорював бруд на чоботі.

Я — ще не вмер.
Але вже на стадії — “вийми батарейку”.

— Принаймні…
— продовжив він.
— …не балакаєш без зупинки.

*О, так, дякую.
Підтримка від “Владика Синього Ключа” така…
мотивуюча.

І тут:

— Якщо,
коли станеш чиїмось учнем,
знову забалакаєш —
мити підлогу будеш до кінця днів.

Пауза.
Я ковтнув.

— …
Дяку…ю?..
Ні.
НІ!
Це ще не кінець.
Мій язик готував реванш.