Розділ 7

Сиджу.
В кімнаті.
В темряві.
Сам.
І не знаю, куди йти.

Двері ледь відчинені.
Якось… занадто відчинені.
Як пастка, яка кричить:

“Заходь, дурнику. Ми тебе вже зачекались.”

Борт, цей зрадник, пішов годину тому.
Ні фіга не сказав.
Ні координат.
Ні “удачі”.
Просто зник, як всі хороші речі в моєму житті.

Я сиджу.
І бурчу.
Тихо.
Голосом людини, яка готується до похорону власного язика:

— Помру-помру-помру.
Або повішуся на шнурках.
Або задихнуся від власного страху.
Або він візьме ложку — і виріже з мене здоровий глузд.
Або я сам себе з'їм.
Бо все, блін, можливо.

— Варіант №5: він змусить мене повірити, що я птах — і я стрибну з вікна.
Ха. Елегантно.

Я вже перерахував ВСІ можливі способи смерті, які бодай теоретично могли трапитись у цій фортеці.
Навіть варіант "поскользнувся на власній сльозі".
Особливо реалістично.

І тут —
“пирх”.

Голосний.
Сміх.
Ні, не просто сміх.
Регіт.
Сміх, який валить меблі.

Мене перекидає з емоційного “ОГО” до “ОГОГОГОГОГОГОГО”.
Ковтаю повітря.
І… ковтаю сльозу.
Передсмертну.
Типу… прощальна.

Підводжуюсь.
Обережно.
Ніби самурай, що загубив меча, але знає, що суп з нього вже готовий.

Підходжу.
Заглядаю.

І…
що бачу?

ВІЛЬЯС.

Лежить НА ПІДЛОЗІ.
ХАПАЄТЬСЯ ЗА ЖИВІТ.
ПЛАЧЕ ВІД СМІХУ.
ДИХАТИ НЕ МОЖЕ.
ПРОСТО РЕГОЧЕ.
СЦЕНА ЯК З ЛІКАРНІ ДЛЯ ТИХ, ХТО ПЕРЕГОРІВ ВІД ГУМОРУ.

Я…
Я просто втрачаю опору в реальності.
МОЗОК: “SYSTEM ERROR”.
Тіло: “Що?”
Душа: “Поки.”

Я гепнувся.
Фізично.
Як мішок.
Без надії.
Бо…
ВІН.
ТУТ.
БЛІН.
БУВ?!

І він — все ще сміючись —
повертає до мене голову, витираючи очі,
і крізь ржач виригує:

— О, коротко:
Як я став монстром
за дві години відсутності?!!!

АААААААА.

Я не знаю,
чи мені сміятись,
чи вже кричати,
чи просто впасти в кому від власної ганьби.

Він досі регоче.
Тобто вже не так люто, як хвилину тому,
але смішки ще проскакують.
Як постріл після битви.

Вільяс витирає кутик ока.
Сідає собі спокійненько на лаву,
як ні в чому не бувало, ніби не зламав мою психіку сміхом.

Я досі сиджу на підлозі.
В позі “нічого, просто ламаюсь на очах”.

— Отже, — каже він, все ще з посмішкою, яка ламає атмосферу,
— Я, значить, монстр.
Геніально.
І це після однієї розмови?!

Він клацає пальцями.
Я ледь не вмираю на місці.

— І я ж навіть не БУВ поруч, а мене вже боялися!
Хихоче знову.
— Як це працює, га?
Телепатія страху?

Я повільно розтуляю рота:

— …ну… ти просто…
ну…
є твоя… історія… і всяке…
і вона така… ну… пекельна…
тіпа… можливо трохи…

— Трохи?!
захлинається сміхом знову.

Я гикаю.
Від страху, не від жартів.

— Я чув…
тіпа…
десятеро зникли…
і потім ти… ну…

Вільяс піднімає брову:

— Ах! Це ті?
З цукром?

— О_О

— Та ну їх.
Почали зі мною жартувати — от і отримали дієту мовчання.
Знову посміхається.
— Слухай, я просто не люблю, коли мені чай псують.
Все чесно.

Я ковтаю нерви.

— То… ти мене…
вбивати… не збираєшся?

— Що?!
знову сміх, щиро злий
— Та звідки ти це взяв, дурнику?!
Ти — розвага.
Ти — мій улюблений спалах вогню в болоті рутину.
Тебе — не вбивати треба.
Тебе — треба зберігати.

Пауза.
Холодна.
Раптова.

— …Щоб що?

Він нахиляється ближче.
Очі блищать.
Не магією.
Просто диявольщиною.

— Щоб бачити,
як ти сам себе вбиваєш —
думками.

І тут я зрозумів…
Мене не вб’ють.
Мене триматимуть живим.
І я сам — буду собі гільйотиною

Я не знаю, скільки часу вже просидів на підлозі.
Чесно — хребет здається другим планом, мозок давно не присутній.
А Вільяс —
сидить, розслаблений,
ніби щойно не відправив мою психіку на курс “самознищення 101”.

— Добре, — каже він, нарешті.
— Досить вистави.
Тепер… балакаємо.

О, чудово.
Бо до цього, значить, була просто розминка, так?

Я намагаюсь сісти рівно.
Нічого не болить.
Бо все вже відмерло.

— Спершу…
розкажи мені —
хто ти.
Насправді.
Без жартів.
Без цирку.
Без “я просто Фріл, ха-ха”.

Я завис.

— …Я…
я… просто…
ну… Фріл…

Він зітхає.
Повільно.
Боляче.
Так, ніби я його фізично образив своїм існуванням.

— Блін.
Знову.
Та це ж гірше, ніж я думав.
— Ти правда віриш, що ти — просто дурник, і крапка?