Розділ 6

ТИЖНІ ЧИСТОЇ ДУШІ (І ПІДЛОГИ)

Наступні тижні минули…
одноманітно.
Розписано.
Без зайвих вибухів, інтриг чи чергових “а це що за темна фігура в кутку?”.

Просто — Фріл.
Коридор.
Швабра.

*Відро, ганчірка, плитка.
І глузди, що повільно, але вперто вивітрювались.

ПОНЕДІЛОК
— Швабра — моя вірна третя рука.
— Іноді, здається, навіть розумніша.
Вона принаймні не задає питань типу “а що, якщо Вільяс прийде знову?”

ВІВТОРОК
— Ганчірка м’яка.
— Плитка — блискуча.
— Я — все ще дурник. Але чистий.

СЕРЕДА
*Зустрів Лівію в коридорі.
Вона нічого не сказала. Просто посміхнулась.
І я впустив відро.

ЧЕТВЕР
— Хтось жбурнув шмат хліба на підлогу.
— Це було найяскравіше, що трапилось за день.
— Я майже плакав. “ЖИВЕ СМІТТЯ! МІЙ СЕНС ЖИТТЯ!”

П’ЯТНИЦЯ
— Борт з’явився.
— Сказав: “Ти досі живий? Вражений.”
— Я відповів: “Швабра мене тримає.
Краще, ніж ви всі разом узяті.”

СУБОТА
— Підлога блищить.
— Я — тьмянію.

НЕДІЛЯ
— ЛІЖЕЧКО МОЄЄЄЄ!!!
— Це єдина істота, яка мене любить.
— І не вимагає “не бути дурнем”.

І так — тиждень за тижнем.
Без новин.
Без катастроф.
Без смертей (ура!).

І навіть Фріл почав думати:

“Може… я вже частина системи?..
Може, мене не вб’ють?..
Може, я нарешті став… звичайним?..”

*Але ми ж знаємо:
це тільки затишшя.
Бо Ріріон ніколи не спить.
І мовчання —
лише завіса перед новим шоу.

***

Коридор був тихий.
Рівний. Безпечний.
Швабра слухалась, мов відданий товариш.
День був на межі спокою.
І я, Фріл — майстер плиткової філософії — відчував майже умиротворення.

— Може, я таки приручив цю фортецю…
Може, я…

*І тут —
тінь.
Пряма.
Холодна.
Різка.

Я підняв очі.
І, звісно ж —** Елл.***

Без Кая.
Без оточення.
Без попередження.

Тільки він.
І я.
І плитка, яка раптом стала дзеркалом моїх останніх гріхів.

Він ішов повільно.
Ідеально рівно.
Як смерть із таймером.
Зупинився.
Глянув.
Ніби в душу…

Погляд, холодніший за всі зими мого дитинства.
Голос — як обух по черепу.

— Ти опустився.
— Ні, навіть не це головна проблема.
Ти… навіть не намагаєшся піднятися.
Ти дивак.

*Я стояв.
Швабра в руці.
Гордість десь під відром.
Мова — вже в горлі…
І, звісно ж, мій язик, ця безсмертна сутність, випалює:

— А ти, що, сумуєш без Кая?
— Без його руки на твоїй голівці, як у вірного песика?

...

Тиша.
Повітря зупинилось.
Світ спинився.
Плитка перестала дихати.

*Елл не поворухнувся.
Очі не змінилися.
Але все навколо стало… страшно тихим.

Він дивився на мене.
Не як на психа.
Навіть не як на муху в павутинні.
А як на проблему.
Яку ще не встиг вирішити.
Але ось-ось.

Тиша в коридорі не змінилася.
Навіть швабра здалася — повисла мертво в руці.

*Елл стояв нерухомо.
Його погляд…
не палав.
Він заморожував.
І не ззовні — зсередини.

— Повтори. — мовив він.
Тихо.
Чітко.
Голос рівний, ніби вже точить лезо — і вирівнює лінію зрізу.

— Трохи голосніше.

Я… зробив той самий звук, який робить чайник, коли не впевнений, чи кипіти.

— Я… я…
я що сказав? я нічого не казав!

— Ні, ні, я, тобто…
не це мав на увазі!
Це ж… жарт!
Майже жарт!

Очі Елла не моргали.
Він навіть не піднімав брови.
Ні зміни міміки.
Нічого.

— Ти… ти ж знаєш, що в мене язик…
він живе окремо.
Я сам його боюсь!
От чесно, іноді він починає, а мозок ще спить!
Це не я — це мій язик!

Пауза.
Пауза.
Смертельна.

Елл лише сказав:

— Язик, значить.

— Так! Так, саме!
Окрема особа! Психічно нестабільна! Його краще ігнорувати!

*Я вже наполовину згинався в поклоні.
Ганчірка — як прапор капітуляції.
Очі — повні надії, що хоча б хтось у цій реальності має поняття, що таке прощення.

Елл глянув униз.
На мене.
Наче на забруднення на своїх чоботях.

— …
Приберись звідси. — мовив він.
— І якщо колись ще раз відкриєш рота, перш ніж подумаєш — я заберу тобі той язик. Особисто. Без гніву. Просто — тому що можу.

І пішов.
Спокійно.
Рівно.
Не озираючись.

Я стояв.
Плитка — блищала.
Я — ні.
Я — ледве дихав.

— ЛІЖЕЧКО МОЄЄЄ… — прохрипів я, обіймаючи швабру,
— Я йду до тебе… повзком… якщо виживу.

*Я йшов.
Ну як “йшов”…
Шльопав.
Точніше — тікав у бік ліжка, не рухаючись.
Плитка — як дзеркало мого приниження.
Швабра — єдиний, хто сьогодні мене не збирався вбити.