Розділ 5

Сонце ще не встигло повністю пробитися крізь вузьке вікно,
а я вже сидів на ліжку,
похмурий,
але… готовий.

— Сьогодні, — буркнув я, розтираючи шию, —
я не просто мию.
Я — відполіровую реальність.

Підлога почує моє ім’я.
Відро буде слухняним.
Швабра — продовженням мого внутрішнього болю.

Переодягнувшись, я глянув на себе в дзеркальце над умивальником:

— Ти не Фріл.
Ти — легенда миття.
Ти — той, хто бачив дно людської гідності, і повернувся з ганчіркою в руках.

*Вийшов у коридор.
Плитка — блищала. Але не так, як могла б.
Я приклав руку до відра — ритуально.

— Ну що, Стара?
Підемо створювати історію?

І пішли.

Це була велика зала. З високими сходами.
Я тер плиту з потенціалом майстра.
Серйозно.
Майстер Чистоти.
Лорд Ганчірки.

Вже майже біля стінки, я — зосереджений, глибоко занурений у внутрішній монолог. У стилі:

— І от вони казали — "кожен починає з цього".
Але ж не казали — коли закінчується це “кожен”.
Я вже скоро серветкою зможу руну малювати, настільки в мене моторика налаштована.
Ще трішки — і почну спілкуватися з шваброю. Вона мене, здається, вже краще за людей розуміє…

Та мій монолог раптом урвала луна.
Голос — згори.
Сухий. Спокійний.
Зухвалий, аж до безсмертного. — І ні, то не боги. Вони не такі зухвалі.
— До куди всесвіт котиться, га?
Хоча й не дивно.
Не дивно.

Я підвів голову.

Там, на поруччі сходинок, сидів юнак у чорно-синій формі — такій самій, як у Лівії.
Сидів спокійно, закинувши ногу на ногу, ніби поруччя — його персональний трон, а я — частина інтер'єру.

— Якби не милість Птахи Синього Ключа, — продовжив він, —
я би ось так сидів… на твоїй труні, дурнику.

*О, як же мене образило це "дурнику".
Наче мій новий офіційний титул хтось вимовив з новим рівнем зневаги.

— Хоч Кай ще той павич, все одно надто добродушний.
Надто.

Я повів бровою.
“Павич”?
Кай???
Це що, хтось тут відкрито хейтує священну корону світлості?
А головне — живий після цього?

І, звісно, я ляпнув:

— ТИ ХТО ТАКИЙ, БЛІН?!

*Юнак опустив на мене погляд.
Хитрий.
З підтекстом на лобі написаним:
"Ти, не підвищуй на мене голос, ідіот."

Я підвівся зі скрипом, як стара скриня.

— О, я то думав, ти такий же маленький, як і муха, що попала в павутиння.
Ти трохи більше. Але все іще там.

*І ось у мені щось клацнуло.
Жага помсти. Або просто — не виглядати повним дурнем.

— О, філософе з поганими жартами! — гукнув я. —
Я в тебе запитав…

*Але договорити не встиг.
Він пирхнув. Так, ніби мої слова були песиком, що гавкнув не туди.
Потім — зісковзнув по перилах, як по гірці в пекло.

*Опинився переді мною.
Став тінню.
Не тією, що від світла,
а тією, що робить світло непотрібним.

— О, не показуй свої зубки, коли царує темрява.
Бо, бач, “випадково”, сам себе задушиш. — мовив він, приклавши до моєї шиї руку в рукавицях.
Обхопив повністю.
Не стискав.
Але…

Темрява згустилась.

— На відміну від Елла, мені нічого не завадить тебе вбити.
Бо я не часто виконую бажання Кая.
Взагалі.

Хитра посмішка.
Холод у голосі різав шкіру.

Я набрався сміливості. Або глупоти.

— Хто ти та…

Але він відпустив мене й зареготав.
Тонко. Звисаючи між жартом і стусаном по гордості.

— Ну, хто б міг подумати — справді дурник.
Знаєш, коли твоє питання декілька раз ігнорують,
зазвичай мають на увазі:
ЦЕ. НЕ. ТВОЯ. СПРАВА.

— Але… якщо думати тобі не дано…

Він розвернувся.

— Просто запитай в будь-кого:
“Хто ніколи не вийде на світло, як би воно яскраво не світило,
а лишатиметься в темряві?”

— Вони тобі розповідять.
Звісно, якщо не приймуть за дурника.

*І він пішов.
Просто так.
Без бою.
А я — залишився.
З ще одним шрамом по гідності.

І в голові лунало:
"Це. Не. Твоя. Справа."
І ще голосніше:
"Ти ще в павутинні."

Я стояв посеред зали.
Плитка під ногами — холодна.
Шкіра на шиї — ще холодніша.
Мене, схоже, щойно відвідав сам факт мого майбутнього похорону.

Десь усередині прокричала душа:

— ВІТАННЯ! ТИ ЩО ЗНОВУ ЗРОБИВ?!

Я вдихнув.
Глибоко.
Повільно.
Підняв швабру як посох.
І прошепотів:

— Це було тупо. Навіть для мене.

*Тут за спиною — знайомий звук:
кроки Борта.
Як завжди — вчасно.
Як завжди — в точку вбивства мого авторитету.

— Ти.
Ду.
РАК. — сказав він, чітко, з відпрацьованим інтонаційним багнетом.

Я озирнувся, винувато тримаючи швабру як щит.

— Я не знав, хто він.

— ЯКОГО… ти всім підряд ляпаєш що попало?!
— Це вже яка — третя тіньова смерть за тиждень?