Розділ 4

Ранок настав. Занадто рано.
Світло крізь вузьке віконце било в очі, як карма.

Я ще не встиг отямитись після вчорашніх “теплих родинних історій”, як уже стояв посеред коридору з відром, ганчіркою і настановою “не пропусти жодного кутка”.

— Справді? — прошепотів я. — Я? Маг. Герой. Потенційний пророк катастрофи.
І тепер я — фахівець із блиску плитки.

Борт проходив повз, майже безшумно, з тим своїм обличчям “це ще не найгірше”.

— Що, не подобається? — кинув він, зупинившись на секунду.

— Це не робота, це образа. — відповів я. —
Мене ж могли хоч на щось трохи менше принизливе відправити.
Я не знаю... випасати змій? Сортувати закляття? Читати думки Елла й нічого не зрозуміти?

Борт усміхнувся. Вперше цього ранку.

— З цього починали всі, Фріл.
Навіть я.

— Ага. І що далі? “Протреш підлогу до дзеркального блиску — отримаєш доступ до секретів братів Рін?”

— Ні, — сказав він, уже розвертаючись. — Але це все ж краще…

Він на мить зупинився, поглянув на мене через плече. У його погляді — трохи іронії, трохи жалю, і крапля правди, яка залишає шрами.

— ...ніж коли тобі з посмішкою кажуть: “Іди й помий підлогу **чиєюсь кров’ю.”

Я завис.
Швабра в руках раптом стала дуже реальною.
І підлога… дуже чистою.
І все життя — дуже слизьким.

— Ух… класна мотиваційна цитата зранку. — буркнув я. —
Давай, може, ще придумаємо девіз? Типу: “У Ріріоні витирання — це виживання?”

Борт лише махнув рукою і зник за рогом.

Я залишився з відром, шваброю і величезною образою до світу

— Скрип… скрип… скрип…
Плитка блищала, а моє терпіння — ні.
Я бухтів собі під ніс усе, що думав про це “почесне завдання”, і про тих, хто його призначив. Шепотів, кривився, стирав… і скрипів.

І тут…

— О, яка зосередженість… — пролунав голос.
Солодкий.
Гладенький, мов масло по ножу.
До огиди.

Я завмер. Відро — теж. Лише швабра скрипнула востаннє.
Я не обертався. Бо голос уже підказав усе.

— Лівія.

І, звісно, моя реакція…

— Що, прирізати мене прийшла?

Мовив я, як завжди — перш ніж подумав.

Позаду — лише тихеньке пирхання. Легка усмішка. Не весела. Нагадувала лезо, що чекає свого часу.

— О, ні. Зовсім ні. Нічого такого. — сказала вона м’яко, як змія, що вивчає нову жертву.

І, звісно, я знову вистрілив:

— А, заговорити? Тоді не старайся.
Бо я — як могила.

Пауза. Тиша.
Десь у повітрі пролетіла тінь совісті.
І…

— Розкопана, схоже. — пробурмотів я сам до себе.

Бо після цього Лівія, не втрачаючи усмішки, задала своє “ой, чисто з цікавості” запитання. І я…
Я випалив. ВСЕ.
Весь свій репертуар. Без фільтру.
Від імен, що чув, до припущень, що вони не брати, а експериментальний дует магії й маніпуляції.

І Лівія лише слухала. Спокійно. Пильно. Без жодного записника — але з таким поглядом, ніби вже переписала все прямо в мені.

Я замовк. Просто так — посеред фрази.
Бо щось у її погляді дало мені ляпас по мозку:

ТИ ЩОСЬ НАРОЗПОВІДАВ, ФРІЛ.
І ТЕПЕР ТИ — КОНСЕРВОВАНИЙ ПРОКОЛ.

Лівія мовчала. Усмішка — та ж сама.
Така, ніби вона щойно послухала милу байку про каченя, що вийшло на полювання з гранатою.

— Цікаво. — сказала вона.
М’яко. Без іронії.
І саме тому — нестерпно страшно.

— Така деталізація. Така уява. І все — без тортур.
Неймовірно.
Тобі би книги писати.

Я ковтнув. Повітря раптом стало кислим.

— Я… жартував.
Звісно, запізно. Але я ж мушу щось сказати.

— О, звісно. — кивнула вона, нахиляючись ближче. Її очі блищали. — Усе жартом починається.
Навіть… зрада.

*Я здригнувся. Хоча нічого не сказано прямо — але кожне слово в'язке, як слиз, що лізе під шкіру.

— Лівія… я нічого такого не…

— Звісно. — перебила вона. — І я, звісно, нічого не чула.
Просто прийшла глянути, як ти миєш підлогу.

Вона посміхнулася ще раз.
І пішла.
Так просто. Без сцени. Без погроз.
Але...

*Кожен крок її чобіт по плитці був як відлік:
"Три...
Два…
Один...
Кай вже все знає."

Я завмер.
І тільки тоді зрозумів — стою в калюжі води.
Відро перекинулось. І я навіть не помітив.

— Я. ІДІОТ. — прошепотів я. —
“Могила”, блін. Та з гучномовцем на максимумі.

*Я сидів у тиші. Ганчірка висохла. Вода — витерта.
А я — ні.

Минуло… скільки? Пів години? Година?
Жодного кроку.
Жодного погляду.
Жодної каральної делегації з Еллом на чолі, і Каем, що вдає, ніби нічого не трапилось.

І тут, нарешті…

— О, диво. Я живий.

Я оглянувся. Жодної тіні в кутку. Жодної Лівії з кинджалом під подолом.
Навіть Борта нема — хоч він зазвичай з’являється, коли треба пробурчати “я ж казав”.

— НЕВЖЕ ВОНА НІЧОГО НЕ РОЗКАЗАЛА?!

Я аж встав. Майже святково.

— Це що, змилування?
Може, вона справді просто хотіла перевірити, як я з шваброю?
Або… вона вирішила залишити це “на потім”?

Я завмер.

— А якщо вона все передала, але Кай та Елл просто не поспішають?
Типу — “дай йому трохи подумати, хай згорить сам”.
Психологічне маринування.