Розділ 3

Прокинувся.
І, на мить, подумав, що все те вчора — сон.

Але ні. Це Ріріонська Фортеця.
І я — офіційна власність її графіку.

— Вау, Борт. Ти, звісно, найліпший. Але не сьогодні, — пробурмотів я, коли мене буквально вивели з камери. Без питань. Без пояснень. Прокинувся — і вже йду.
Наче я тут за розкладом.

Видали форму. Синя. Холодна. Моя? Тепер так.
— О, новий стиль "в'язень-союзник"? — запитав я. Ніхто не відповів. Очікувано.

Провели екскурсію.
Чесно?
— Я. Не. Запам’ятав. Нічого.

Купа коридорів. Стіни. Стелі. Ще стелі. О, глянь, ліворуч — ще один коридор.
Я клянуся, ми обійшли пів фортеці, а це була тільки 1/30.
ЦЯ ФОРТЕЦЯ — НЕ БУДІВЛЯ. ЦЕ ЛАБІРИНТ ДЛЯ СИСТЕМНОГО ЗЛОМУ ПСИХІКИ.

І найцікавіше:
Жодного виходу.
Жодного.
Навіть вентиляція виглядала так, ніби веде не в повітря, а в пекло.

І от, коли я вже збирався вимагати камеру назад —
кімната. Моя. Особиста.
Не казенна дірка в стіні, а кімната.
І…

— Ми з Бортом сусіди?!

На мить я подумав, що мені знову сниться.

То це що — *доля?
Покарання?
Чи Кай вирішив: “А чому б не посадити язикатого психа поряд з втомленим наглядачем, який не може втекти навіть у снах?”

Борт скривився. Не сказав нічого. Але я — я ж я.

— То… це ти тепер мій офіційний “співстраждальник”?
Чи просто тебе призначили слухати мої монологи і у вільний час — душити подушкою?

Борт глянув. Тиша. Але вже знайома. Тиша “я проклинаю момент, коли не оглух десять років тому”.

Але я помітив — він мовчав, бо мав що сказати. Просто не хотів.
І я спитав:

— До речі… та дівчина вчора... Вона тебе…

Борт скривився. Легко. Але боляче.

Я все зрозумів.
Цю тему підіймати не варто.
Але я ж…

— Хоча, знаєш, я хіба слухаю “не варто”, “не чіпай”, “не лізь”?

Борт тільки втупився в мене.
Той погляд. Мовчанка.
І якби не стіна між нами, мабуть, намагався б втекти.

— Та я ж жартую. Поки що.
Але знай — тепер я твій офіційний співмешканець, Борт.
Готуємось до психотерапії через сарказм.

Я сидів на ліжку. Воно виявилось майже м’яким. Майже комфортним.
Тривожно.

Борт тим часом займався абсолютно нецікавою справою — ігноруванням мого існування. Тобто, таке враження.

— Слухай, Борт, я все розумію. Вчора було важко. Мене визнали власністю, тебе — офіційним слухачем мого життя. Але… я ж не можу не спитати.

Тиша. Камінь мовчить. Борт — теж.

— Та дівчина.
Тоненька така, з голосом медовим, але посилом “я можу вбити тебе чайною ложкою”?
Хто вона?

Нуль реакції. Я рішуче встав. Підійшов. Сів на його ліжко. І глянув прямо в потилицю.

— Борт. Я не піду. Я, блін, буду тут сидіти, дихати тобі в спину, поки ти мені не скажеш. Може, навіть роздягнусь. Може, співатиму. Мені не вперше.

І тільки тоді — дякую долі— Борт зітхнув. Глибоко. Як той, хто зрозумів: “Вижити не вийде — треба здаватися.”

— Лівія, — буркнув він. — Її звати Лівія.

Я підняв брову. Записав у голові. Далі?

— Військова.
З вигляду — тінь на білому тлі. А насправді — справжня вбивця.
Сім років на завданнях. Прийшла сюди в чотирнадцять.
І з того часу — вибірково нищить Чорноцитадельців.

Я завис. Трохи. Чотирнадцять. Сім років.
Сім.
Вбивств.
Форма.
Посмішка.
Психологічний терор.

— От тобі й “ой, я тільки спитати”.

Борт скривився. Але я вже заговорився:

— То вона прямо така фанатична?

— Вона — з тих, хто не сумнівається.
Повністю підтримує Кая.
А якщо хтось не згоден? — їх нема.

Я знову сів на своє ліжко. Мозок почав обробляти нову інформацію.

— Секунда. Тобто у нас тут:

1. Вічно усміхнений маніпулятор із невідомою магією.

2. Його мовчазний брат з інстинктами бойового голема.

3. Військова Лялька, яка ріже ворогів, доки інші снідають.

Я підняв руки вгору.

— І в це ідеально вписується я — тип, який тримається на сарказмі, мані на нулі й планах, які провалюються ще в голові.
Ідеально.

Борт нічого не відповів. Але я відчував, як його внутрішній голос кричить:
“Хтось виключіть уже цього дурня з мого життя.”

Тоді Борт кудись пішов. 1 година, 2. у мене не вистачає терпіння тупо сидіти і втупляти в двері. Але вони врешті відчинилися:

— О, нарешті Борт повернувся! — вигукнув я урочисто, як тільки той переступив поріг кімнати. — А я вже думав, тебе знову викрали ті, хто вважає, що твоя мовчанка — зброя масового пригнічення!

Борт, замість відповідати, мовчки глянув на мене. Але я вже звик: кожен його погляд — це окрема драма на п'ять актів.

— Я не викрадений. — буркнув він нарешті, знімаючи плащ. — Просто, на відміну від тебе, я іноді працюю.

— Ага. А я, значить, чисто по кайфу сюди прийшов?
Типу, гуляв собі, а тут — “Ой, стань власністю фортеці”? Ну, звісно.

Борт кинув на мене той самий погляд “мені ще за це платять?” і врешті сів на край свого ліжка. Вперше — не для того, щоб мовчати.

— Слухай, — сказав він повільно, — ти знаєш, іноді ти мене реально бісиш.

— Взаємно! — посміхнувся я. — Це ж ознака міцної дружби.

— Але… — Борт провів рукою по обличчю, втомлено. — …іноді ти кажеш речі, які звучать як дурість, а потім… виявляється, що ти мав рацію. Як ти це робиш?