Розділ 2

Я розплющив очі. Стінка. А може, стеля? У мене глюки, чи що? Підвівся. Головна думка: ти таки довів того чудака. І він таки втілив свою обіцянку — відправити мене на корм рибам.

Оглянувся. Простора кімната. Кам’яна. Схоже, ще живий. Хоча хто зна…

— Чудово, невеличкий готе… — почав я, але моє високоінтелектуальне висловлювання перебив грюк дверей.

У приміщення з однотонним, рішучим кроком увійшли двоє. Один трохи ззаду. Я його впізнав — чудак, хоча вже без каптура. Волосся чорне, як і душа, мабуть. Йому пасує. Аура все така ж — крижана.

Інший, що попереду, був трохи вищим. Темне волосся, темні очі — копія. Я б і подумав, що близнюки. Якби не отой контраст — чудак дивився на мене, як завжди, з поглядом “ще слово — і ти мертвий”. А цей… усміхався. Надто тепло. Неприродно тепло.

Я мовчав. Дивно, правда? Мій язик, мабуть, ще не оговтався після вчорашньої водяної атаки. І, здається, нарешті навчився обережності. Хоча б тимчасово.

— Дивно, — мовив добрячок. Раптово, що я аж підскочив. — І не скажеш, що він з тих, хто забалакав тебе, Елл. Глянь, він же саме мовчання. Все безглуздя тримає в думках.

Він це сказав так, ніби читав мої думки. Я не жартую. Прямо слово в слово.

— Схоже, вчорашнього тумака йому вистачило. Бо чесне слово, я б його прирізав, — буркнув Елл (а, то все ж Елл).

— Зараз ти в Ріріонській Фортеці, — мовив добрячок, звертаючись до мене тією інтонацією, яку хочеться слухати. Без "дурень", без "мовчи", все якось… вишукано.

— То що, Елл, він сказав, що не має стосунку до Чорної Цитаделі?

— Принаймні так сказав, — зітхнув той. — Але хтозна. Може, собацюри його не чіпали, але явно були зацікавлені.

— М? Справді? — м’яко перепитав добрячок. Його інтонація була такою, ніби я — невинне кошеня, а не підозрюваний у можливій змові з найбільшими виродками цієї частини континенту.

— А що скаже наш гість? — його очі вп’ялися в мене. — Тебе колись чіпали Чорноцитадельці?

Мене прямо передьоргнуло. Оце питання… Якби його задавав Елл, воно б звучало як: “Ти собака з Цитаделі?”

І тут мене осяяло — добрячок на вигляд такий собі теплий пиріжечок, а на дотик… прям відчуття, що якщо я щось не так скажу — то він піде і “позбудеться” всіх, кого я згадаю. Як мило, правда?

— Ти не розчув запитання? — повторив він, з тією ж турботливою інтонацією. — Чи тебе колись чіпали Чорноцитадельці?

Я вже збирався якось викрутитися, але тоді — бах. В голові спалахує думка. Не моя. Хтось просто втулив її прямо в мій мозок:

«Викладай все, що знаєш».

Я здивовано підвів очі. Упс.

— Маніпуляційна здібність… зчитування думок і передача наказів через погляд?.. — мовив я вголос, сам дивуючись, що згадав ту фразу з підручника. Пані Ер десь там, напевно, б’ється в екстазі.

Добрячок трохи сіпнувся. Усмішка залишилась, але вже трохи… напружена.

— А до нього швидко допетрало, — цокнув він. Потім, вже менш приязно: — Чи це все через те, що ти вчора вбив йому в голову хоч трохи розуму? Невчасно, Елл. Тепер тільки промити мізки — от і все.

— Промити мізки? — перепитав я, перш ніж сам себе не врізав уявним ляпасом. — Та ви що, здуріли?! Нє-нє-нє, слухайте! Я взагалі нічого не знаю! Ну чесно! Якщо мене щось і питали, то я вже забув! Добровільно! САМ забув! Ви ж не хочете витягнути на світ усі ті дитячі травми? А я знаю, як то працює! Ти думаєш, що сидиш такий спокійно, а потім — бац, і всі твої мрії про печиво з молоком під час апокаліпсису вже перед очима в когось іншого!

Я махав руками, як навіжений. Відчайдушно. Щиро. І, здається, трохи схоже на рибу, викинуту на берег.

— Ти що, сказати не можеш, що ні? — буркнув Елл.

— НІ! Я не пов’язаний з Чорною Цитаделлю! Чесно-чесно! Вони мене, може, і намагались раз загребти, але то не рахується, бо я тоді вдавав мертвого! І ще, і ще... Ну, якби я щось і знав — я б точно не став це пам’ятати! Я ж не дурень!

Добряче так переплутав логіку, але, здається, з ефектом.

Добрячок знову усміхнувся, нахилився трохи ближче й сказав тихо:

— Значить, боїшся, що знайдемо щось, чого сам не хочеш знати?

— Ну так, а хто ж не боїться? Ви що, з маніпуляцією погляду, магією і всім на світі, думаєте, що просто зайдете мені в голову, і я такий: “О, давайте, чистіть”? Та ні! Там бардак! Там і думки про те, як втекти, і про те, якого дідька мене назвали ФРІЛ НОРІЛС! І ще про одну жабу з мого дитинства... Але то вже геть інша історія.

Я почав трошки задихатися, і, можливо, трошки хрипіти. Але принцип залишився незмінним: тікати — куди завгодно. Хоча б словами.

— Тобто ти відмовляєшся? — спитав Елл. Крижано. Надто крижано.

— Так! — кивнув я. — Повністю, офіційно, без докуменів, але з усією душею. Ні - промивці мізків!

Вони переглянулись. Щось собі там по-тихому — кивнули, ще один погляд на мене… і просто розвернулись.

— Ем… Алло? Хлопці? Магічні морди? Ви ж щойно хотіли лізти мені в голову, як до старого складу! А тепер просто... підете?!

Двері зачинились.

— АГОВ! — вже в спину. — І ЩО БЛІН СКАЖЕТЕ МЕНІ РОБИТИ??? — доля, як завжди, грала мовчанку.

Я залишився сидіти на холодній підлозі. У кімнаті, схожій на щось між коморою і в’язницею з елементами готичного шику. Стіни кам’яні, настрій теж.

— Може хоч записку якусь лишили… Типу: “Дорогий Фріл, не панікуй. Зараз ми підемо і вріжемо пару темним, а ти сиди, не лізь, не мели язиком, і виживеш. Можливо.”

Звісно, нічого не лишили.

— Ну й чудово. Фріл Норілс, головний спеціаліст з сидіння в дивних кімнатах. Із почесним званням “Той, кого ніхто не слухає”. Браво.

Я зітхнув, потім ще раз. Потім згадав, що все одно ніхто не чує — і зітхнув ще голосніше

Я ще хвилину сидів, розгублено витріщаючись на двері.