Розділ 1

Гарний був день.

— БАБАХ! —
Був.

Ох… Хто б міг подумати — а я знову, вельми зацікавлено, дивлюсь, як горить башта.
Що ж зі мною не так?
Поки всі біжать — я стою? Я — псих?

Мабуть, не тільки я.
Десь у натовпі стоїть ще один чудак. Тільки на відміну від мене — він, так би мовити, не в найкращому настрої. І судячи з його виразу обличчя — вкрай рішучий.

О… Він іде сюди?
До когось конкретного?
…
А. До мене?

Йо—

Я миттю розвертаюсь і пірнаю в той самий напрямок, у який щойно тік натовп. Зокрема, мої "сусіди" по башті — ті самі, що ще кілька хвилин тому гордо міркували, чи буде сьогодні сніданок із м’ясом.

— Охохо… Варто було все ж послухати пані Ер і зайнятись бігом… — це, без сумніву, мій головний висновок на сьогодні.

Хоча зараз, чесно кажучи, не до рефлексій.

Бо по моїй спині десь там, позаду, вже вільно бігає холодна, крижана аура…
А за нею — пришелепкуватий юнак у чорному,
який, з якоїсь таємничої причини, все ще біжить… просто в мою сторону.

Я залетів за найближчий кут, мало не збивши з ніг якусь бабцю з клунком (а може, то була курка з відром — не впевнений, дивно виглядало).
Зупинився.
Притиснувся до стіни.
Визираю.

Порожньо.
Широка вулиця, пил, дим…
Ні душі.

— …Шо?

Я навіть ступив крок уперед, такий собі впевнений та здивований одночасно, аж тут — БАБАХ!

— ЙО…!

Грюк!

Спина, спина, спина... Я знову на землі. Спиною. І знову боляче.

— Ну, звісно ж...
— А як же без того, щоб хтось тихо, підло, без попередження… ззаду!

Я пробую підвестися, а в голові пульсує єдина думка:
“Це була точно не бабця. І точно не курка.”

Я лежав обличчям до бруківки й обдумував усі життєві рішення, що привели мене сюди. В голові тихо, як у печері. Навіть дзвону нема — він, мабуть, сам від сорому пішов.
Я розплющив одне око. Потім друге. І дуже, дуже повільно глянув угору.

Наді мною, спокійний, мов нічна примара, стояв він — юнак у чорному, той самий, з холодною аурою і поглядом:
“Я сьогодні вже вбив чотирьох — хтось хоче бути п’ятим?”

— Вітаю, — мовив він рівно.

— Ага, привіт…
— Ти часто людей з ніг зносиш, чи це тільки сьогодні акція?

(Невелика пауза. Він навіть не кліпнув. Просто мовчки дивиться. Я — у відповідь. Чудова німо-комедія з двох божевільних.)

— Я можу порекомендувати мовчки пройти зі мною, — нарешті каже він. — Або ж я промию тобі мізки.

О, звісно.
Оце і є мій день: упав, вдарився, знайшов собі нових друзів, і мене запрошують на безкоштовну ментальну дезінфекцію.

— Ага, ясно. Молодий хлопець, сам гуляв, нікого не чіпав — і тут на тобі. Зловити, посадити, відправити на війну. Як завжди.
— То ти в нас, з Чорної Цитаделі?

…Тиша.

Він дивиться на мене. Але вже інакше. Якось... дивно. Не люто. Просто так, ніби оцінює розмір могили, яку мені треба викопати самому.

І він здирає з обличчя маску. Капюшон зсувається. Вперше я бачу його лице —
спокійне, як у того, хто щойно задушив когось і зібрався пити чай.

Він нахиляється. Пильно дивиться на мене. І каже:

— Та тебе вже нема чого промивати. Ти й так божевільний.

Удар нижче пояса. Без рук. Просто словами.

Це влетіло мені прямо в саме нутро моєї гнилої душі, наче хтось відкрив у душі вікно і вигукнув: “Фууу!”

Я видушив із себе:

— Шо?..

Він уже дивиться не як на жука.
Тепер — як на психа. Яка честь.

— Ти не знаєш, що таке Ріріонська Фортеця? — питає він, уже з тим тоном, яким вчителі питають: “Ти й справді не знаєш, скільки два плюс два?”

І тут мене ошпарило.
Ой лишенько.
Ріріонська Фортеця — це ж ВОНИ.
Ворог Чорної Цитаделі.
А я щойно, з абсолютною дурною впевненістю, ляпнув:

“То ти в нас, з Чорної Цитаделі?”

Це ж… контракт на смерть.
У їхньому кодексі честі це приблизно як сказати:

“Добрий день, заріжте мене, я сам приніс ніж.”

Я вже майже бачив, як моє життя пробігає перед очима… І там не було нічого хорошого. Ну хіба ота булочка з корицею, яку я вкрав у купця. Але це був пік.

І поки він все ще стоїть наді мною, погляд — як у големів, що вже занесли кам’яну руку… Я, не втрачаючи залишків гідності (які вже десь біля п’ят, разом із пилом), розпочав свій легендарний виступ:

— Е-е-е, слухай. Я жартував!
— Ріріонська Фортеця! Пф! Хто про неї не чув? Найславетніше місце! Кошмари! Жахи! Браво!
— Просто, знаєш, трохи наплутав. У мене така… е-е… пам’ять!
— Я взагалі-то… е-е… страждаю від топографічної плутанини понять. Можеш спитати в лікаря.

(Ніхто не сміється. Навіть вітру нема.)

— Та й взагалі, з Чорною Цитаделлю в мене ніяких зв’язків! НІ-Я-КИХ.
— У мене навіть речі темних кольорів алергію викликають. Он, бачиш — черевики світло-сірі!

(Він досі мовчить. Я продовжую — бо чому б ні, помирати з коментарем веселіше.)

— І якщо вже так склалося, то… Може, просто… зробимо вигляд, що нічого не було?
— Я — не той, кого ви шукаєте. Ви — не той, кого я боюсь.
— Мир. Любов. Чай з м’ятою.

Тут він нарешті зітхнув. Так… голосно, розчаровано. І дістав звідкись пергамент.

Пергамент.
З печаткою.
Зі списком.

Ага. Список.

— Як там твоє ім’я? — питає він, не зводячи з мене погляду.

Я ковтаю слину, і, як завжди, відкриваю рота раніше, ніж думаю:

— А, тобто все ж хочеш знати, перш ніж убити? Ну, люб’язність — це завжди приємно.