Розділ 21

Марія стояла серед величних колон, що сяяли м’яким світлом, ніби пробуджені із сну. Серце Сонця в її руці билося, як живе — з кожним ударом у долоню віддавалась пульсація, схожа на серцебиття самого світу.

Попереду, в темному проході, стояв Левін.

Він вийшов із тіні, спокійний і величний. Пил, що кружляв навколо, лягав на його плечі, немов плащ, а очі світилися тим самим відтінком, як має зоря перед світанком.

— Ти прийшла, — промовив він, і голос його відбився від стін, зливаючись із гулом древніх каменів.
— Ти знала, що все веде сюди.

Марія стисло вдихнула. Серце Сонця в її руці нагрілося, відгукуючись на присутність іншої сили. Вона вже відчувала її — ту холодну, хижу енергію, яка вібрувала навколо Левіна. І тоді побачила — в його лівій руці спалахнув артефакт, темний і тремтливий, немов шматок застиглого диму.

Подих Сонця.

— Обережно, — прошепотів Алекс позаду, ступаючи ближче, — зараз все може статися непербачено…

— Якщо артефакти з’єднаються, — додав Рафаель тихо, пильно вдивляючись у Левіна, — вони можуть або зцілити все, або спалити.

Марія зробила крок уперед.

— Ти знав, що ми підемо за тобою, — сказала вона, — і все ж не зупинився.
— Бо зупинитися — означає втратити правду, — відповів Левін спокійно. — Подих Сонця у моїх руках. Він вибрав мене, так само, як Серце вибрало тебе.

Він підняв артефакт вище. Навколо потемніло — світло від факелів згасло, ніби щось висмоктало його з повітря. Камінь у його долоні видав низький звук, подібний до вдиху — глибокого, затяжного, нелюдського.

Марія відчула, як її артефакт відповідає. Тепло в долоні перетворилося на жар, пульсація прискорилася, і раптом між ними у повітрі промайнув тонкий промінь — золотий і срібний одночасно.

— Вони відчувають одне одного, — прошепотіла Марія.
— Вони хочуть злиття, — холодно відповів Левін. — І лише один з нас зможе витримати їхню силу.

Храм зітхнув. Пил піднявся з підлоги, тіні по стінах закрутилися, немов давні обличчя знову ожили. На рельєфах — сонця, спіралі, символи — заграли відблиски, і здавалось, самі боги Синів Сонця дивляться на них.

Алекс ступив уперед, схопив Марію за плече:
— Не слухай його. Це пастка.
    Вона лише хитнула головою:
— Я не можу відійти. Якщо я відступлю — баланс зруйнується.

Рафаель встиг вихопити зброю, але колонною залою пронісся гомін тисячі голосів — і між ними піднялася невидима хвиля. Вона відкинула його й Алекса назад, ударивши в кам’яну стіну. Хлопці впали, але були живі.

— Це вже не ваша боротьба, — мовив Левін, не відриваючи погляду від Марії. — Двоє артефактів не можуть бути поруч без вибору.

Марія зупинилась, відчуваючи, як з її долоні виходить не просто тепло — світло почало текти крізь пальці, розтікаючись по руці, огортаючи її фігуру золотавим ореолом.
— Якщо артефакти прагнуть єднання, — сказала вона, — то, можливо, їм потрібна не боротьба, а гармонія.
— Гармонія? — його усмішка стала злою. — Ні, Маріє. Їхнє злиття — це переродження. Нове Сонце. А щоб воно зійшло, старе мусить згаснути.

Він підняв руку, і Подих Сонця вибухнув світлом. Не теплим, а холодним, як місячне полум’я. Потік темних іскор ударив у землю, розриваючи плити. Піднявся вітер, каміння під ногами тріснуло.

Марія відповіла — інстинктивно. Серце Сонця спалахнуло у відповідь, і з її долоні вирвався промінь світла, що вдарив у той самий простір. Два потоки — золотий і синьо-білий — зіткнулися посередині.

Пролунало так, ніби сама гора задихнулася. Вибух світла осліпив усіх.

Алекс і Рафаель упали ниць, прикриваючи очі. Відлуння гулу рознеслося по залу, колони задрижали, стеля обсипалася уламками пилу.

Марія відчула, як ноги підкошуються, але утримала рівновагу. Удар хвилі пройшов крізь неї, ніби крізь повітря, і залишив холод у грудях. Вона бачила, як Левін стоїть, тримаючи Подих Сонця — тепер його рука обпалена, шкіра потріскана, а очі світяться не природним світлом, а внутрішнім вогнем.

— Ти не розумієш, — крикнув він, — я не хочу знищення! Я хочу початку!
— Початку без життя не буває! — відповіла Марія. — Ти лише спалиш усе, що залишилось!

Сила навколо почала виходити з-під контролю. Артефакти більше не слухали своїх носіїв. Вони прагнули злиття. Золоте світло і холодне сяйво перепліталися в єдиному потоці, що пробивався до стелі, розтинаючи пил і тіні.

Марія зробила крок уперед. Її пальці тремтіли, але вона простягнула руку — не щоб атакувати, а щоб зупинити його.

— Левіне! — крикнула вона. — Послухай мене!
    Він здригнувся. На мить у його очах промайнула людина, а не фанатик.
— Відпусти артефакт! — благала вона. — Вони не хочуть злиття через силу. Вони шукають рівновагу!

Але замість відповіді — усмішка. Гірка, з болем, з гордістю.

— Може, рівновага і є знищенням, — прошепотів він.

І тоді Подих Сонця спалахнув. Промінь темного світла вирвався з його руки, підніс його над землею, розриваючи повітря. Стеля храму задрижала, колони тріснули, і земля під ногами розійшлася. Гул став нестерпним. Храм почав руйнуватися.

Алекс і Рафаель кинулися вперед.

— Маріє! — крикнув Алекс, але її вже охопило сяйво. Серце Сонця витягнуло з неї хвилю енергії, яка обвила Левіна — не щоб убити, а щоб утримати.