Розділ 19

Сонце піднімалося над гірським хребтом, розсипаючи м’яке світло на кам’яні платформи, стіни та древні споруди загубленого міста Чокекірао. Панорама відкривалася майже нереальна: кам’яні руїни, зарослі мохом і ліанами, зливалися з туманними вершинами гір. Вітер ніс запахи джунглів і свіжої роси, розносив шепіт старих дерев, які росли між плитами, немов охоронці часу.

Марія стояла на кам’яній платформі, уважно вдивляючись у величезні залишки споруд. Серце Сонця у руці підказувало їй кожну небезпечну ділянку: плити, що хиталися, тріщини у камені, старі сходи, зарослі мохом. Кожен рух каменю відгукувався теплою пульсацією, мов живий організм, що зберігав пам’ять давніх мешканців.

— Вражає… — прошепотів Алекс, відводячи погляд від небезпечних уступів. — Я ніколи не бачив нічого подібного.

Вулиці міста були вузькими, вимощеними великими каменями, що під ногами хрусткіли і трохи хиталися. Руїни стародавніх храмів і житлових приміщень піднімалися каскадами, немов сходи, що вели у небо. Десь угорі можна було помітити вежі, частково приховані в тумані, а інші будівлі здавалися майже цілком поглиненими джунглями.

— Дивись на ці гравіювання, — прошепотіла Марія, нахиляючись над каменем. — Вони схожі на… символи, які ми бачили у старих манускриптах.

Рафаель підійшов ближче, оглядаючи складні візерунки:
— Тут, мабуть, записані легенди про силу артефактів. І, можливо, пастки, що охороняють храм.

Вітер грав листям, і раптом серед туманних руїн здалося, ніби місто дихає, ніби стародавні камені шепочуть попередження. Алекс і Марія відчули легке тепло від Серця Сонця, а Подих Сонця відповів легким світловим спалахом, неначе стародавня енергія хотіла показати шлях.

Вони підійшли до першої великої площадки Чокекірао. Колони з каменю здіймалися до неба, вкриті мохом і ліанами, а між ними проходили вузькі кам’яні доріжки, що вели до таємних сходів. Далеко внизу течія річки виблискувала сріблом. Легкий запах вологи і тління листя наповнював повітря.

— Це місце… — Алекс кинув погляд на Марію, — воно наче живе.
— І пам’ятає все, що тут було, — тихо відповіла Марія. — Його камені зберігають історію.

З іншого боку площі розташовувалися залишки стародавніх житлових приміщень: невеликі кімнати, кам’яні платформи для обрядів, місця для складання ритуальних предметів. Кожен камінь, кожна плита, кожна тріщина виглядала як частина величезної головоломки.

Вузькі сходи вели вгору, на верхні тераси. Джунглі частково покривали деякі будівлі, переплітаючись з камінням. Ліани спускалися до підніжжя скель, утворюючи зелені ковдри, через які можна було пробиратися, але з великим ризиком.

— Нам потрібно бути обережними, — наголосив Рафаель. — Тут кожна тінь може приховувати пастку, а кожен камінь може бути важливим для наступного кроку.

Марія підняла Серце Сонця: тепло каменю відгукувалося на стародавню енергію Чокекірао, як на сигнал: звертай увагу на все, тут все може і закінчитися. Подих Сонця дав слабкий світловий спалах, який відбився від кам’яних стін, ніби вказуючи напрямок до храму.

Вони пройшли через вузьку арку, що колись була входом до великої тераси. Сонячне світло пробивалося крізь гілки дерев і ліани, створюючи мерехтливі тіні на камені. Алекс кинув погляд на Марію:
— Відчуваєш це? Місто… воно ніби живе, ніби спостерігає за нами.
— І воно чекає, щоб ми зробили правильний крок, — відповіла вона, уважно прислухаючись до пульсації Серця Сонця.

Далі відкривалася головна площа, де збереглися руїни величного храму: великі кам’яні плити, частково завалені колони, різьблені символи, що світяться на сонці. Джунглі тісно перепліталися з каменем, але видно було, що це місце колись було серцем загубленого міста.

Марія вдихнула глибоко:
— Тут ми знайдемо відповіді… і, можливо, Левіна.

Алекс взяв її за руку:
— Тоді вперед!

Рафаель піднявся останнім, оглянувши околиці:
— Ми готові. Чокекірао чекає, щоб відкрити свої таємниці.

Сонячне світло відбивалося від каменю, ліани шелестіли на вітрі, а пульсація Серця Сонця і слабкий відгомін Подиху Сонця створювали відчуття величної присутності древньої сили.