Розділ 18

Вузька стежка крутилася вздовж гори, обриваючись у темну прірву. Кам’яні виступи, що виступали на кілька сантиметрів, стали єдиною опорою, а вітер, що зрікався з ущелини, ніс холод і шепіт старих дерев. Марія стискала в руці Серце Сонця — його тепло пульсувало, передаючи легкий поштовх у долоню кожного разу, коли небезпечна ділянка під ногами змінювалася.

— Тут хитко, — промовила вона, нахиляючись над плитою, що трішки здригнулася.
— Лівіше трохи, — відгукнувся Алекс, балансуючи на вузькій поверхні.

Рафаель тримався позаду, стежачи, щоб жоден камінь не зірвався під ногами. Його погляд ковзав по кожній нерівності стежки.

— Серце Сонця, покажи шлях, — шепотіла Марія, відчуваючи, як артефакт реагує на найменший рух. Пульсація стала інтенсивнішою, коли вони ступали на вузькі ділянки мостка через ущелину.

— Обережно! — крикнув Рафаель, коли плита перед Алексом хитнулася. — Не втратьте рівновагу.

Марія підняла руку з артефактом, і плита стабілізувалася. Алекс ступив слідом, а Рафаель підстрахував. Пульсація каменю підказала, де краще поставити ногу, а де небезпечно.

— Ще трохи, — промовила Марія, ведучи їх далі. — Довіряйте артефакту.

Кожен крок супроводжувався шумом каміння і дрібних тріщин у плитах. Вітер задував у лице, і Марія відчувала, як Серце Сонця відгукується на напруження: тепло в руці посилювалося, сигналізуючи про небезпеку і водночас підказуючи напрямок.

— Я відчуваю… — прошепотів Алекс, — що артефакт наче живе разом із нами.

— Так, він відчуває стежку і нас, — підтвердила Марія, торкаючись плит рукою. — І ще щось… — її погляд мимоволі пройшов на далекі обриви. — Подих Сонця теж відгукується.

Рафаель здивовано підняв брови.

— Він сильний сам по собі, — пояснила Марія, — але разом з Серцем Сонця… це вже зовсім інша сила.

Вони крокували далі, а стежка звужувалася до вузької смуги, де будь-який невірний крок міг обірвати життя. Камінь здригався під ногами, листя шуміло, а вітер гнав дрібні камінчики вниз у прірву.

— Тримайся поруч, — сказала Марія Алексу, — і не дивись вниз.

Алекс злегка усміхнувся, відчуваючи адреналін і напруження одночасно:
— Це вже нагадує тренування на виживання.

— А уяви, як би реагував Подих Сонця, якби він був тут, — тихо сказала Марія, і камінь у руці відгукнувся сильнішою пульсацією.

Рафаель пильно слідкував за плитами і вузькою стежкою, готовий підставити руку будь-кому з них.
— Добре, що ми разом, — сказав він, — і що артефакт з нами.

Вони зробили кілька метрів уздовж гірського схилу, коли перед ними з’явилася нова небезпечна ділянка: вузька платформа з плит, що хиталася під вагою. Марія відчула тепло в долоні: артефакт підказав, куди ступати.

— Крок за кроком, — шепотіла вона, ведучи їх далі. — І тримайтеся поруч.

Алекс ступав слідом, відчуваючи, як кожен крок вимагає довіри до Марії і артефакта. Рафаель знову пильнував, підстраховуючи рух плит. Пульсація Серця Сонця посилювалася на останній плиті, ніби артефакт хотів сказати: ще трохи — і небезпека минула.

⁘ ⁘ ⁘

Вузька стежка нарешті закінчилася і поступово розширювалася, перетворюючись на більш надійну кам’яну доріжку. Марія видихнула, відчуваючи, як пульсація Серця Сонця зменшується, ніби сам камінь подякував за терпіння і уважність. Алекс обережно опустив ногу на щільну плиту, а Рафаель оглянувся назад, задоволено киваючи.

— Нарешті, — прошепотіла Марія, — здається, ми виходимо на відкриту місцевість.

Перед ними відкривалася неймовірна панорама: серед гір і туманних ущелин виднілися залишки загубленого міста. Кам’яні платформи, стіни і стародавні споруди спалахували на сонці м’якими відблисками. Відчувалася древня сила місця, як ніби самі руїни чекали на їхній прихід.

— Чокекірао… — промовив Алекс тихо, майже не вірячи своїм очам. — Воно справді існує.

Рафаель роззирнувся:
— Як у книгах з історії... Але тут щось є!

Марія стиснула Серце Сонця міцніше, відчуваючи тепло, яке ніби підказувало: шлях далі буде ще складнішим, але саме тут їхнє протистояння набере справжньої сили. Вона помітила, як Подих Сонця проявляє легкий світловий відблиск серед кам’яних стін, немов стародавня енергія намагається сповістити про щось важливе.

Вони почали рухалися містом, обходячи завали, скелі та зарослі рослинності. Кожен крок був обережним, адже серед руїн можна було спіткнутися або потрапити в пастку, яка збереглася ще з часів давніх мешканців.

— Дивись, — сказала Марія, — ці руїни не просто залишки будівель. Тут видно стародавні символи… і вони схожі на підказки.

Алекс нахилився, придивляючись до гравіювань на камені:
— Мабуть, це частина головоломки храму.

Рафаель оглянувся навколо і шепнув:
— Я відчуваю присутність Левіна.

Марія кивнула, відчуваючи, як артефакти відгукуються на його енергію. Вони рухалися далі, обережно пробираючись серед величних споруд, відчуваючи історію і силу Чокекірао, що збереглася серед гір і туману.

— Ми тут, — прошепотіла Марія, вдивляючись у величезний кам’яний комплекс перед ними. — І саме тут усе вирішиться.