Розділ 16

Марія прокинулася разом із першими променями сонця, які тихо ковзнули крізь легкі фіранки й торкнулися підлоги золотавими смужками. Кімната ще була напівтемною, але повітря вже несло відчуття пробудження — свіже, прохолодне, з легким ароматом гірських трав, що наповнював легені легкістю. Вона не рухалася кілька секунд, дозволяючи собі лише слухати тишу — справжню, без нічної небезпеки та прихованої загрози, а чисту, природну. Ту, яку рідко зустрінеш під час експедицій.

Погляд упав на спорядження біля стіни. Рюкзак, мотузки, укладені акуратно, як перед стартом сходження, а не втечею з джунглів. Для неї це був мовчазний сигнал — не просто нагадування, що шлях продовжується, а підтвердження того, ким вона є. Не туристкою, не втікачкою, не жертвою обставин. Дослідницею. Людиною, яка сама обирає напрям, навіть коли світ здається надто хаотичним. Вона підвелася, поправила волосся, повільно вдихнула.
У середині не було тривоги — лише рішучість.

«Кілька годин спокою — і знову вперед», - подумала вона, дозволивши собі лише на мить спогад про вчорашній вечір: м’яка прохолода вина, сміх, легкі жарти, Алексів погляд, у якому не було подвійних сенсів… лише щирість. Саме тому, напевно, було так важливо зняти напругу, перш ніж рушати далі. Їй потрібне було це — не слова, а сам факт того, що вона досі здатна довіряти. Хоча б комусь.

Вона вдягнулася, підтягнула ремінь так, як звикла це робити ще до кожного виходу, і вийшла на терасу. Ранок був прозорим, невагомим, наче світ ще не встиг прокинутися остаточно. Гори на горизонті виглядали як велетні у перших променях сонця, під ногами тихо змикалася прохолода кам’яної підлоги тераси, а десь унизу текла річка — спокійно, але впевнено, немов нагадуючи: вода завжди знає шлях.

За кілька хвилин до неї підійшов Алекс, притримуючи в руці дві чашки кави.
— Ти вже на ногах, — сказав він із легкою усмішкою. — Я майже не сумнівався.

— Ти ж знаєш, я мало сплю, — відповіла Марія, приймаючи чашку. — Чим раніше вирушимо, тим краще.

— Рафаель ще спить, — Алекс обперся на перила тераси. — Вид неймовірний, так?

— Він нагадує, що шлях не завжди боротьба, — тихо вимовила вона.

Він подивився на неї уважніше, ніби намагався зрозуміти, що саме змінилося в її голосі. Вчора вона була міцною бронею, сьогодні — тим самим каменем, але з теплом сонця на поверхні.

— Готова до продовження? — з усміхом запитав він.

Марія кивнула.
— Я народилася для нього.

Вони пили каву мовчки, спостерігаючи, як сонце повільно піднімається над горами. Їхнє мовчання не було пустотою — швидше взаємним розумінням, що попереду знову напруга, ризик і контакт із невідомим. І саме тому кожна така хвилина тиші мала вагу.

У дверях з’явився Рафаель, сонний, але вже в тонусі.
— Завжди коли бачу ранок у Перу, думаю, що боги тут живуть десь зовсім поруч… — промовив він крізь позіх. — Наче ось-ось глянеш угору — і побачиш силует.

— Сподіваюсь, нам сьогодні боги не протистоятимуть, — відгукнулась Марія.

— А от Левін… — Алекс кивнув убік долини. — Думаю, він уже десь там.

— Тому й не гаямо часу, — підтвердила вона. — Снідаємо, і тоді дізнаємося, куди він вирушив.

⁘ ⁘ ⁘

Поки Рафаель домовлявся про сніданок, Марія з Алексом пройшлися вузькою вуличкою, що вела до невеликої площі. Містечко прокидалося так повільно, ніби час тут мав інший темп — старі кам’яні будинки вм’ялися в схил, наче частина ландшафту, а не архітектура; на балконах сушилися трави, від яких повітря було густим, мов настій. Над головою пролітав перший ранковий птах — високим криком він просив день не баритися.

— Тут усе інше. Наче світ не зламаний, — сказала Марія.
— Можливо тому він і обрав цю частину, — відповів Алекс. — Бо тут легше заховати те, чого ніхто не повинен бачити.

По сусідству з площею був маленький ринок — кілька столів, плетені кошики, свіжі фрукти, амулети з твердого дерева й мотузок. Люди говорили не кваплячись, наче слова ще мали вагу, якої у великих містах давно втратили.

Алекс звернувся до літнього чоловіка, що продавав керамічні чаші:
— Ми шукаємо групу, яка не так давно проходила через ці місця. Іноземець, високий, зі світлими очима. Міг мати охорону.

Старий оглянув його повільно, тихо кивнув — не підтверджуючи, але не заперечуючи.
— Біля гір завжди залишаються тіні. Одні їх бачать, інші ігнорують. Ви, здається, з тих, хто бачить.

Марія зрозуміла одразу: він говорив обережно не через недовіру — а через те, що тут слова не вимовляють прямолінійно, коли йдеться про небезпечних людей.

— Він пройшов тут? — уточнила вона.

Старий на мить замовк, ніби обираючи правильний спосіб відповісти.
— Минулої ночі хтось рушив углиб гір. Не як пілігрим і не як мисливець. Як той, хто шукає силу, але не питає дозволу.

— Ви бачили його самі? — Алекс нахилився трохи ближче, але без тиску.

— Ні. Але я бачив, що після нього залишилося.
    Він підняв руку й показав трохи далі — до столика з амулетами.
— Ось.

Амулет був розбитий — не випадково, а наче обпалений зсередини. Окраї обвуглені, але не від вогню — вони світилися тонкою золотою прожилкою, що ще не встигла повністю згаснути.

Марія відчула, як по шкірі пробіг холод.
— Цей чоловік якось проявив себе?