Розділ 13

Частина друга

Світанок прийшов не як початок — а як наслідок. Світло ніби не народжувалося, а повільно проступало крізь небо, наче золото, що пробирається крізь тріщини давнього металу.

Марія йшла попереду. тримаючи артефакт близько до грудей. Серце Сонця світилося м’яко, рівно, ніби відпочивало після бурі. Храм за спиною більше не був загрозою — але й не був руїною. Він просто… перестав існувати у звичній формі. Наче виконав свою частину роботи й повернувся в мовчання.

Алекс ішов позаду, періодично озираючись, ніби ще не вірив, що це все — не видіння.

— Ти нормально? — запитав він тихо, коли вони зупинилися перед розломом, який колись був входом.

— Я… не знаю, — чесно відповіла Марія. Вона не мала на увазі втому. Вона казала про щось інше…
     Вітер підняв пил, заніс його вище по схилу. Гори здавалося дихали.

Марія ступила на уламок, вдивляючись униз — нікого. Лише камені та порослі мохом фрагменти колонади, змішані з землею.

— Ми повинні були знайти… — Алекс замовк. Його голос надломився на останньому слові. Він не договірив кого.

Рафаеля.

Вони мовчали обидва.

Тиша не була порожньою — вона була важкою, як погано закінчене речення.

Марія підняла голову до неба.
— Я не відчуваю кінця, — сказала вона. — Лише перехід.

Алекс насупив брови:
— Як ти взагалі це відчуваєш?

— Не я. Артефакт. Він… веде.

Вона не додала вголос: і він шукає щось так само, як я.

Вітер змінив напрямок — тепер він дув зі сходу, із боку вузької ущелини, яка раніше здавалася тупиковою. Тепер — наче кликала.

Алекс зупинився, придивився.
— Ти впевнена, що нам туди?

— Так.

— Чому?

Марія подивилась на нього — спокійно, але з тією внутрішньою твердістю, яка не потребує пояснень.

— Бо інакше артефакт мовчав би.

Дорога звужувалася. Ущелина ставала темнішою і холоднішою. Камінні стіни поступово вкривалися гравіруванням — візерунками, знайомими й чужими водночас. Тут не було тієї ж стилістики, що в храмі вище. Лінії були чіткішими, глибшими, старшими.

— Інша культура? — припустив Алекс.

— Або старіший шар — ті, хто були до храму, — сказала Марія.

Вони йшли мовчки ще хвилину чи дві, поки не почули звук. Ледь вловимий. Не крик. Не подих. Скоріше — удар. Метал об камінь.

Алекс різко зупинився, глянув на Марію.

Серце Сонця спалахнуло тепліше, ніби дало відповідь замість слів.

— Він живий, — прошепотіла вона.

Не як припущення. Як факт.

Камені зсунулися під ногами. Вітер ущух. І раптом усе стало дуже тихо. Та тиша вже була іншою — не порожньою, а очікувальною.

Марія торкнулася різьблення на стіні — і символ під долонею перемкнувся, як механізм. Глухий звук, скрегіт. Плита від’їхала вбік.

Темрява за проходом була теплішою, ніж зовні.

— Готовий? — запитала вона.

— Чесно? — він усміхнувся крізь тривогу. — Ні! Але йти треба!

Вони зайшли всередину.

⁘ ⁘ ⁘

Прохід звужувався, але не здавався небезпечним — радше навмисне сповільнював. Кроки луною відбивалися від стін, і з кожним метром їхнє відлуння звучало інакше: спершу чисто, а потім з легким металевим присмаком, наче під землею десь далеко був закутий ланцюг.

— Чуєш? — тихо спитав Алекс.

— Так.

Це не був звук страху. Це був звук присутності.

Марія йшла попереду, відчуваючи, що стіни не просто вирізьблені. У візерунках було щось схоже на часові спіралі: символи повторювалися, але щораз глибше, і ніби хтось різьбив їх шарами епох.

Знову — удар. Чіткіший.

Марія і Алекс переглянулися.

— Це він, — сказала вона.

Алекс кивнув. Не заперечував. Не сумнівався.

Прохід розширився раптово. Перед ними відкрилася порожнина — підземний зал, частково затоплений тінню. Джерело світла тут було невидимим, але м'який жовтуватий відблиск розтікався по стінах, наче крізь камінь просочувалося запізніле сонце.

І посеред зали, ближче до дальнього краю — силует.

Марія зупинилася. Серце Сонця в її руці спалахнуло коротким, чистим подихом світла. Цього було достатньо, щоб побачити лишнє — щось, чого тут не мало бути.

Ланцюг.

Товстий. Старий. Не кований вручну, а ніби відлитий з єдиним наміром — стримувати.

Той, хто сидів біля підніжжя кам’яного блоку, був згорблений, руки — закуті до стіни. Волосся сплутане, губи потріскані, але погляд…
живий.

— Рафаель… — прошепотів Алекс.

У відповідь — ледь помітний рух. Не поворот голови, не жест. Спершу — видих. Тільки потім очі.