Розділ 12

Тиша. Повільна, тягуча, важка…

Марія розплющила очі — темрява.
    Вона відчула камінь під спиною, холодний та сирий. Коли спробувала піднятися, кам’яна крихта посипалася з плечей.

— Алекс… — хрипко прошепотіла. — Алекс!

— Тут, — пролунав голос десь неподалік, глухий, з глибини. — Я тут… живий, здається.

Вона підповзла до нього. Його обличчя було в пилу, але очі відкриті — живі.

— Схоже, ми знову вибрали не найкраще місце для відпустки, — прохрипів він.

Марія слабо посміхнулася.
— Якщо це була відпустка, то я хочу повернення коштів.

Вони обидва сміялися тихо, більше щоб не злякатися, ніж від дотепності.

Над ними — темрява. Вона не просто ховала стелю — вона рухалася. Якби хтось подивився вгору, побачив би, що сама тінь текла, ніби рідина.

Марія обережно піднялася. Серце Сонця в її руці тьмяно світилося — але достатньо, щоб висвітлити простір навколо. Кам’яна зала, частково обвалена. Скрізь уламки, пил, вологість. І — жодного виходу.

— Ми під землею, — сказала вона. — Глибше, ніж будь-де до цього.

Алекс озирнувся, притискаючи руку до ребер.
— Думаєш, храм сам обвалився?

— Ні, — відповіла вона. — Це не руйнування. Це трансформація.

Вона піднесла артефакт ближче до стіни. Символи, приховані під пилом, ожили м’яким світлом. Візерунки рухалися — не просто різьба, а жива система. Вони пульсували, реагуючи на її дотик.

— Він показує шлях, — прошепотіла вона.

— До виходу?

— До відповіді.

⁘ ⁘ ⁘

Світло привело їх у вузький тунель, схожий на вени під землею. Здавалося, камінь дихав разом із ними — кожен крок луною повертався десятками відлунь.

А потім — звук. Далекий, низький, як серцебиття.

— Ти чуєш це? — спитав Алекс.

— Так. Це не вода. Це…

Вона не встигла закінчити. Земля під ногами здригнулася. З темряви вирвався порив гарячого повітря — і за ним постать.

Левін.

Він стояв на відстані, освітлений власним сяйвом. Його тіло — напівлюдське, напівсвітлове. Контури пульсували, як жива енергія, що не вміщається в плоть. Очі — два вогні, білі, сліпучі.

Марія зробила крок назад.

— Що ти зробив із собою?

Він посміхнувся. Посмішка — холодна, відсторонена.
— Я перестав бути тим, ким був. Подих Сонця… він не знищує. Він очищає.

— Від людяності, — тихо додала вона.

Він підійшов ближче. З кожним його кроком камінь під ногами світився.
— Людяність — це межа. А я переступив її. Я бачу все — усі епохи, усі світи. І знаєш, що я бачу, Маріє? Люди завжди нищать те, чого не розуміють.

— А ти?

— Я зрозумів.

Він підняв руку — і Подих Сонця виблиснув, розтікаючись світлом по стінах. Храм ожив. Символи закрутилися, створюючи навколо них ілюзії — спалахи з минулого, обличчя, сцени, війни.

Марія побачила — спалені міста, кораблі, що тонули в сяйві, армії, які падали під хвилями світла. І серед них — її батько. Він стояв із тим самим артефактом, але молодший, живий, і дивився просто в неї.

— Тату… — вирвалося з її грудей.

Алекс глянув на неї здивовано, але вона не помічала. Її тіло тремтіло — не від страху, а від правди.

Левін заговорив, і його голос лунав, як грім:
— Він теж шукав силу. І знайшов її. Але не зміг прийняти. Ти ж — зможеш.

— Ні, — відповіла вона, стискаючи Серце Сонця. — Я не хочу сили. Я хочу розуміння.

Світ навколо знову змінився. Тепер вони стояли не у печері, а у величезному залі, де кам’яні обличчя дивилися згори. Високі колони, різьблені постаті, кожна — з руками, витягнутими до неба.

— Ти думаєш, вони були богами, — сказала вона. — Але вони просто хотіли врівноважити світ.

— Світ не потребує рівноваги, — відрізав Левін. — Він потребує напрямку. І я стану тим напрямком.

Він підняв Подих Сонця. Потік світла прорізав повітря, але Марія встигла виставити Серце. Дві сили зіткнулися — червоне тепло й білий холод.

Повітря здригнулося, як жива тканина. Храм застогнав, підлога розламалася, і вони обоє впали вниз — у порожнечу, у світло.

Марія прийшла до тями серед світіння. Не було ні підлоги, ні неба — лише простір, залитий золотим сяйвом. Алекс зник. Левін — десь поруч, його силует розчинявся в енергії.

— Це не реальність, — прошепотіла вона.

— Це всередині храму, — почувся його голос. — У серці.

Він підійшов ближче.
— Ти не можеш мене тут зупинити. Я — частина його.

Марія підняла голову.
— І я теж.

Серце Сонця засяяло. Світло навколо них змінило колір — стало м’якішим, теплішим. Золоте сяйво обгорнуло обидві постаті, немов намагаючись об’єднати, але Левін пручався.