Розділ 11

Світло розсіялося, залишивши по собі тьмяне сяйво, яке дихало в повітрі, немов тліючі жарини після бурі. Храм мовчав. Лише шелест пилу, що повільно опускався на підлогу, нагадував, що щойно тут вирувала стихія.

Марія стояла посеред залу, важко дихаючи. Серце Сонця у її долоні ще пульсувало, але вже спокійніше — наче заспокоюючи її саму. Кам’яні вартові, які ще хвилину тому були смертельною загрозою, знову застигли в нерухомості, мов статуї, що сплять після століть чергування.

— Алекс? — її голос ледь прорізав тишу.

— Тут… — пролунало неподалік. Він сидів, спершися на уламок колони, витираючи кров із чола. — Я живий. Хоч і не впевнений, що це надовго.

Марія підійшла до нього, обережно допомогла піднятися. Вона дивилася на уламки навколо, на розломи у підлозі, які світилися зсередини слабким золотавим світлом.

— Левін… — прошепотіла.

— Зник, — відповів Алекс. — Я бачив, як його затягло в те сяйво.

Марія глянула туди, де ще недавно був портал. Тепер там — лише глибока тріщина в камені, з якої час від часу виривався жаркий подих повітря.

— Він не просто зник, — сказала вона. — Подих Сонця не вбиває. Він переносить.

— Куди?

— Туди, куди йому треба.

Вона провела рукою по символах на стіні. Камінь відгукнувся — під пальцями пробігла хвиля тепла, і знаки коротко спалахнули.

— Вони живі, — прошепотіла вона. — Храм дихає. Він пам’ятає.

⁘ ⁘ ⁘

Вони рушили вузьким коридором, що відкрився після вибуху. Стіни світилися м’яким, золотавим світлом, без джерела — ні смолоскипів, ні факелів. Просто світло, що ішло від самого каменю.

— Якби я не бачив цього на власні очі, я б не повірив, — пробурмотів Алекс. — Це не археологія, це… магія.

— Не магія, — відповіла Марія. — Це знання. Технологія, яка старша за людство.

— Ти говориш, наче вони й досі тут.

Вона не відповіла. Але глибоко всередині знала — десь у цих стінах, у пам’яті каменю, залишилася свідомість тих, хто створив артефакти.

Далі коридор розширювався, і перед ними відкрився новий зал. Він був круглий, як купол обсерваторії. По стінах тягнулися візерунки, схожі на зоряні карти, і в центрі стояв кам’яний постамент із кришталевою сферою.

Марія підійшла ближче. На поверхні кулі відбивалося слабке світло, але коли вона торкнулася її пальцями — зал вибухнув сяйвом.

— Що ти зробила?! — крикнув Алекс, прикриваючи очі.

— Я нічого… — почала вона, але не встигла закінчити.

Світ навколо розчинився.

Вона стояла серед тієї ж зали — але все було іншим. Повітря тепліше, свіже. Кам’яні стіни — гладкі, немов нові. І — голоси. Людські голоси, дзвінкі, спокійні, але водночас тужливі.

Перед нею стояли люди — ні, не зовсім люди. Їхня шкіра мала відтінок бронзи, очі світилися внутрішнім сяйвом. Вони рухалися плавно, ніби танцюючи.

— Ти бачиш це? — пролунав голос Алекса за спиною.

— Так… Це не галюцинація. Це пам’ять каменю.

Вони дивилися, як істоти у золотих одежах укладали всередину постамента два артефакти — до болю знайомі. Серце й Подих Сонця. Один — теплий, червонуватий. Інший — білий, пульсуючий, як світло світанку.

— Вони створили їх, — прошепотіла Марія. — Не для війни. Для рівноваги.

Один із чоловіків, схожий на жреця, схилив голову над артефактами. Його слова звучали стародавньою мовою, але храм перекладав їх шепотом прямо у свідомість:

«Двоє, що дихають як одне.
Тепло і світло. Серце і подих.
Роз’єднані — несуть хаос.
Єдині — народжують світло світу».

Марія відчула, як у грудях защеміло.
— Вони… знали, — сказала вона. — Вони знали, що ці артефакти колись роз’єднають.

— І все повторюється, — тихо додав Алекс. — Як завжди…

Світло згасло так само раптово, як з’явилося. Вони знову стояли в темній залі. Куля потьмяніла, але тепер Марія розуміла її призначення — це було вікно в минуле.

Вона зітхнула.

- Ми помилялися… Думали, що тільки, коли артефакти роз’єднанні, вони не несуть загрози, а виявляється навпаки… - вона трохи помовчала, а потім додала. - Левін шукає влади, але не знає, що вона його знищить.

— Якщо він з Подихом Сонця… то куди він пішов?

Вона повернулася до стіни. Там, де світилися зорі, тепер горіла одна червона точка. Вона ворушилася, ніби дихала.

— Сюди. Глибше, — сказала Марія. — Там, де спочиває останній храм.

⁘ ⁘ ⁘

Дорога вниз була нелегка. Коридори звужувались, стіни дихали вологістю, чути було лише крапання води. Алекс ішов позаду, несучи факел, хоча світло каменю ще не згасло.

— Знаєш, — заговорив він, — я все думав: навіщо тобі це? Чому ти взагалі погодилася?