Розділ 10

Світло у залі стало золотаво-червоним, як полум’я, що дихає. Сфера в центрі билася у повітрі, немов серце, і з кожним її подихом храм прокидався дедалі сильніше. Стелю вкривали символи, що світилися мов зорі. Кожна стіна тепер рухалася, кам’яні фрагменти змінювали положення, створюючи нові переходи — живий лабіринт.

Марія стояла біля однієї з колон. Серце Сонця в її руці пульсувало так, що тепло відчувалося аж у грудях. Алекс поруч, тримаючи смолоскип, дивився на іншу сторону залу, де стояв Левін. Той стискав у руці Подих Сонця, і його очі горіли не менше, ніж сам артефакт.

— Не роби цього, — голос Марії лунав крізь гул і тріск каменю. — Ти не розумієш, що пробуджуєш!

— О, я розумію, — відповів Левін спокійно. — Це сила, яку людство втратило. І я той, хто поверне її світу.

— Ти повернеш не силу, а руйнування! Ці артефакти створені не для війни!

Левін зробив крок уперед.
— Усе, що може знищити — може й створити, Маріє. Усе залежить від того, у чиїх руках воно буде.

Його слова відбилися від стін, наче храм сам роздумував над ними. Сфера в центрі раптом розкололася на дві частини, і між ними з’явився потік світла, схожий на подих — звідси й назва артефакта. Повітря загусло, і всі три — Марія, Алекс і Левін — відчули, як воно вібрує.

Алекс озирнувся — кам’яні фігури на колонах почали рухатися. Їхні очі світилися тим самим золотавим сяйвом.
— Маріє… здається, храм не радий нашій присутності.

— Ні, — прошепотіла вона, — він не радий тому, що вони роз’єднані.

Раптом одна з фігур обернула голову й повільно ступила з колони. Її кроки луною пройшли залом, і відразу за нею рушили інші — десятки кам’яних вартових.

Левін розсміявся:
— Тож храм сам вирішив, хто гідний.

— Це не випробування сили! — вигукнула Марія. — Це випробування серця!

Але вже було пізно. Левін підняв Подих Сонця — і артефакт спалахнув. Потік світла вирвався з його руки, розрізаючи повітря. Кам’яні воїни кинулися вперед, а храм загримів, наче прокинувся древній звір.

Марія підняла Серце Сонця. Воно відповіло тим самим — але не спалахом, а хвилею тепла. Потік світла Левіна врізався у її хвилю — і в місці зіткнення вибухнула сяюча куля. Вибух відкинув Алекса на землю, а Марію — до колони.

Кілька секунд стояла тиша. Потім стіни знову почали рухатися, утворюючи новий прохід.

Марія підвелася. Левін теж стояв, важко дихаючи, але очі його горіли ще сильніше.
— Ти не зупиниш мене, Маріє. Подих Сонця відкликається лише до того, хто має силу наказувати.

Вона витерла кров з губ і посміхнулася:
— Ти помиляєшся. Він слухає не накази, а правду.

Кам’яні вартові оточили обох. Алекс підбіг до неї, встигнувши підняти уламок металевого меча, знайдений на підлозі.

— Що тепер?! — крикнув він.

— Не бий їх! — сказала Марія. — Вони не вороги.

— Схоже, вони про це не знають!

Кам’яний воїн змахнув рукою — і Алекс ледве ухилився. Марія виставила артефакт, і хвиля золотого світла зупинила вартових на місці. Вони застигли, немов статуї.

— Бачиш? — вона глянула на Левіна. — Їх зупиняє не сила. Їх зупиняє баланс.

Левін стискав Подих Сонця так сильно, що на його руці виступила кров.
— Баланс… — промовив він. — Баланс — це ілюзія слабких.

Він підняв артефакт знову — і тоді вся зала наповнилася світлом. Сфера в центрі розірвалася, і крізь розлом полилася енергія. Підлога затремтіла. Кам’яні вартові знову ожили, але тепер їхні рухи стали хаотичними, небезпечними.

Алекс схопив Марію за руку:
— Ми повинні вибиратися!

— Ні, — сказала вона твердо. — Якщо він активує Подих тут, храм зруйнується, і енергія вийде назовні. Це кінець для всього — не лише для нас.

Вона кинулася вперед, прямуючи до центру зали. Вітер від енергії зривав волосся, сипав пилом в очі. Вона ледве бачила, де стоїть Левін, але відчувала його — зв’язок між артефактами ставав усе сильнішим.

— Зупинись! — крикнула вона.

— Пізно! — відповів він. — Подих уже пробуджено!

Світло охопило все навколо. Символи на стінах засяяли настільки яскраво, що простір здавалося розчиняється у сяйві. Марія кинулася вперед, схопила Левіна за руку — і Серце Сонця доторкнулося до Подиху.

На мить усе стихло.

І тоді храм видихнув.

Вітер вибухнув зсередини, світло обрушилося вниз, і весь зал охопила потужна хвиля енергії. Марію, Алекса й Левіна відкинуло в різні боки. Сфера розсипалася на пил, а кам’яні вартові завмерли, ніби заснули.

Коли все стихло, Марія піднялася, задихаючись. Серце Сонця тьмяно світилася у її руці — ще живе. Вона обернулася. Левіна ніде не було.

Алекс, кашляючи, піднявся поряд:
— Він зник?

— Ні, — сказала вона. — Він пройшов далі. Подих Сонця забрав його.

Вона глянула вперед — у стіні відкрилося нове коло світла, портал глибше в храм.

— Це ще не кінець, — додала Марія.

І, не чекаючи відповіді, вона ступила вперед — у світло.