Розділ 9

Коли вони увійшли під кам’яну арку, шум водоспаду стих, ніби хтось вимкнув звук зовнішнього світу. Попереду відкривався вузький коридор, вирізьблений у скелі. Стіни вкриті символами, що світилися слабким золотавим світлом, схожим на подих сплячого велетня.

Марія ступила першою. Кожен її крок луною відбивався у темряві. Серце Сонця тепер світилася сильніше, реагуючи на невидимий поклик храму.

— Це вже не просто будівля, — тихо сказала вона. — Це… щось живе.

Алекс озирнувся на стіни. Символи пульсували у такт світлу артефакта.
— А ти впевнена, що це не ілюзія?

— Ілюзія не може тебе відчувати, — відповіла Марія, — а це місце знає, що ми тут.

На мить їй здалося, що повітря стало густішим. Кам’яні плити під ногами тремтіли, як живе тіло. Звідкись долинув глухий звук, схожий на подих.

— Можливо, саме тому артефакт називають Подихом Сонця, — прошепотіла вона. — Це частина того самого серця, яке колись оживляло ці стіни.

Раптом щось клацнуло. Плита під ногами Алекса просіла, і перед ними розчинилася пастка — вузька прірва з гострими кам’яними шипами. Алекс встиг схопитися за край, а Марія блискавично схопила його за руку.

— Тримайся! — вигукнула вона.

— Я тримаюсь… але довго не зможу!

Марія підняла його на себе, відчуваючи, як камінь під ногами хитається. Нарешті, вони обоє опинилися на безпечній стороні. Алекс сів на землю, важко дихаючи.

— Якщо це лише вхід… то що далі?

— Далі, — відповіла Марія, глянувши вперед, — нас чекає випробування намірів.

Вона знала це не інтуїтивно — знала, тому що символи на стінах говорили з нею. Лінії з’єднувалися в кола, кола перетворювалися на зображення людей із простягнутими руками, у центрі яких сяяли два артефакти. Серце і Подих.

— Це місце створене, щоб перевірити, хто гідний володіти силою Сонця, — сказала Марія. — І, схоже, Левін зараз проходить ті ж самі пастки, тільки попереду нас.

Алекс піднявся на ноги:
— Може, це нам допоможе. Якщо він знешкодить частину пасток…

— Тоді ми просто підемо за ним, — закінчила Марія. — Але будь готовий: храм ніколи не повторює однакових випробувань.

Вони рушили вперед. Повітря стало гарячим, а під ногами засяяли нові символи. Тінь Марії на стіні наче ожила — вона рухалася не в такт її крокам, випереджаючи її на кілька секунд. Алекс це помітив і торкнувся її плеча:
— Твоя тінь… вона рухається раніше, ніж ти.

Марія обернулася. І справді — її тінь стояла на кілька кроків попереду, обернувшись у їхній бік.

— Це не моя тінь, — сказала вона холодно. — Це відображення артефакта. Він показує, куди веде Подих Сонця.

Вона торкнулася стіни, і та здригнулася. У повітрі запахло пилом і металом. Кам’яні символи спалахнули яскравіше, і прямо перед ними відкрився новий прохід — вузький, але чистий.

— Схоже, храм сам веде нас, — сказав Алекс. — Або принаймні тебе.

— Не мене, — відповіла Марія. — Серце Сонця показує шлях до свого іншого половиння.

Далі вони рухалися швидше. Попереду знову долинали звуки — металічні удари, крики, відлуння. Це був Левін. Його команда, схоже, боролася з пастками.

Марія кинулася вперед, і незабаром вони вийшли на невелику кам’яну платформу. У центрі лежало тіло одного з людей Левіна, розчавлене механізмом. Алекс зітхнув:
— Вони теж платять ціну за цю силу.

Здалеку долинув голос Левіна — спокійний, але напружений:
— Продовжуйте. Артефакт близько. Ця енергія… я її відчуваю.

Марія завмерла. Їй здалося, що Серце Сонця стало гарячішим, ніби відповідаючи на виклик Подиху.

— Він намагається активувати його силою, — сказала вона. — Але цей храм не підкоряється грубій силі. Йому доведеться пройти через те, чого він не розуміє.

Алекс озирнувся на неї.
— А ми? Ми розуміємо?

Марія всміхнулася ледь помітно.
— Ми принаймні відчуваємо. Іноді це важливіше.

Попереду відкрився новий зал — високий, із колонами, що впиралися у темряву. Посередині світилася велика сфера, підвішена в повітрі. Вона дихала. Повільно, глибоко.

— Це і є… — прошепотіла Марія.
— Серце храму, — закінчив Алекс.

Сфера реагувала на їхню присутність. І тоді, десь далеко в темряві, пролунало шипіння — пастки активувалися знову. Марія відчула, як підлога під ногами почала рухатися, а з боків висунулися гострі кам’яні пластини.

Алекс схопив її за руку:
— Тікаймо!

Вони кинулися вперед, а позаду замкнулися кам’яні стіни. Сфера над ними раптом спалахнула — і в її світлі з’явилася тінь Левіна. Він стояв на протилежному боці залу, тримаючи Подих Сонця.

— Вітаю, Маріє, — його голос лунав із глибини, — ти добре впоралася. Але це місце створене не для тебе.

— І не для тебе, — відповіла вона.

Левін усміхнувся. Світло артефакта в його руці стало темнішим, наче Сонце, що заходить за обрій.

— Ми побачимо, хто гідний, — сказав він і ступив у центр зали.

Марія відчула, як її артефакт почав резонувати. Символи на стінах ожили, зливаючись у кола. Храм пробуджувався.
І тепер — не лише артефакти, а сама природа готувалася вирішити, хто гідний сили Сонця.