Розділ 8

Марія й Алекс вибралися з підземель храму на поверхню. Світло сонця їх спершу осліпило — воно здавалося неприродним після довгих годин у темряві. Ліс, що простягався перед ними, був густим і непривітним: ліани звисали, як змії, а стовбури дерев були настільки широкими, що одного погляду не вистачало, щоб охопити їхню величину.

— Ми вибралися… — прошепотів Алекс, заплющуючи очі від блиску. — Але це не кінець.

Марія кивнула, тримаючи Серце Сонця міцно. Вона відчула, як його енергія реагує на світло — пульсує, наче серце, що б’ється в такт лісу.

— Левін десь поряд, — сказала вона. – Артефакт реагує, значить поряд десь інший артефакт.

Густий туман повільно стелився між деревами. Марія ступала обережно — кожен крок лунав у голові глухим відлунням. Джунглі більше не були тими, що раніше. Вони дихали. Вони слухали.

Алекс ішов позаду, намагаючись не втрачати рівноваги. Волога пронизувала все — одяг, повітря, думки. Десь далеко, крізь зелену гущавину, було чути глухий гуркіт води. Водоспад…

— Ненавиджу цю тишу, — пробурмотів Алекс. — Вона… ненормальна.
— Це не тиша, — відповіла Марія тихо. — Це… напруга. Вона в кожному листку, у кожному подиху вітру.

Вона зупинилась, торкнулась стовбура старого дерева — кора була теплою, мов жива плоть. Серце Сонця під її курткою м’яко пульсувало світлом.
    Алекс помітив це.
— Воно знову реагує?
— Так.
— На що саме?
   Вона мовчки подивилася на нього. Алекс зрозумів. Левін. І те, що він тримає у руках — Подих Сонця.

⁘ ⁘ ⁘

Через кілька хвилин вони натрапили на рештки табору. Земля була чорна, ніби пропалена блискавкою. Металеві рештки наметів розплавлені, а поруч — розкидані речі Рафаеля: його ніж, старий компас, фото дружини, яке він завжди тримав у кишені.

— Він був тут, — прошепотіла Марія. — І вони пішли звідси нещодавно.

Алекс обережно торкнувся землі — ґрунт був ще теплий.
— Тобто, я думав він за нами, а він попереду нас виходить… Як так?

• Напевно з підземелля був ще один вихід і так, він іде перед нами, але недалеко і ми зможемо його наздогнати, - оглядаючись вимовила Марія.
• Дивно все це… - Алекс знову торкнувся землі. – І тут вона тепла, наче щось пройшло крізь табір. Якби я не бачив там у храмі, що відбувалося, то подумав би, що це був вогонь. Але це…
  — Енергія, — перебила вона. — Подих Сонця випромінює щось, що змінює простір навколо себе.

Десь неподалік, між деревами, з’явилося світло — м’яке, золотаве, ніби сама природа світилася зсередини. Але разом із тим — земля під ногами здригнулася. З коріння виповзли тонкі лози, мов живі, й почали сплітатися просто перед ними.

Алекс відскочив.
— Твою ж…
   Марія відчула, як повітря навколо змінюється. Вона витягла з наплічника ніж, але розуміла — це не допоможе.
— Не рухайся, — прошепотіла. — Вони реагують на рух…
— Хто “вони”? Це ж рослини!
— Не зовсім. Це частина механізму. Стародавнього.
— Що ти маєш на увазі?
— Джунглі — не просто середовище. Це… система захисту. Вони живляться від артефактів.

Алекс нахмурився.
— Ти хочеш сказати, що ми зараз… у пастці?
— Якщо Левін отримає Серце і з’єднає два артефакти в один — тоді так. Повна реакція. І тоді ці джунглі нас просто проковтнуть і не тільки нас.

⁘ ⁘ ⁘

Вони пробиралися далі, уникаючи коріння, яке час від часу рухалося, ніби намагаючись торкнутись їхніх ніг. Повітря вібрувало, як перед грозою.
Раптом — крик. Далекий, людський. Рафаель.

Марія зупинилася різко.
— Це він.
— Чекай, — Алекс схопив її за руку. — Це може бути пастка.
— А якщо ні?

Вона не стала чекати. Прокладаючи шлях крізь гущавину, вона побачила крізь листя — Рафаеля, зв’язаного, під охороною двох найманців. Він був побитий, але живий. А трохи попереду, серед дерев, стояв Левін.

Його обличчя було спокійним. Він дивився кудись у небо, тримаючи в руках чорний об’єкт, схожий на уламок сонця — Подих Сонця. Артефакт тьмяно світився золотом.

Марія застигла, затамувавши подих.
— Він тут, — прошепотіла.
— І Рафаель із ним.

Вона вже хотіла кинутись уперед, але Алекс схопив її за плече.
— Зупинись. Якщо ти зараз підеш — нас не стане. Він хоче, щоб ти підійшла.

Марія зтиснула кулаки.
— Я не залишу Рафаеля.

Але в цю мить Серце Сонця в її руках засяяло. Легке, тепле світло охопило все навколо — дерева затремтіли, немов від подиху вітру, і навіть Левін, здавалось, підвів голову.
     Він щось відчув.
     Поглянув просто у той бік, де вони ховалися.
     Його губи ледь ворухнулись:

— Ти близько, Маріє…

Голос пролунав просто в її свідомості — не гучний, не реальний, а тихий, мов спогад. Вона завмерла.
— Він…
— Що?
— Він мене відчуває. Або це Подих Сонця йому допомагає, так як відчуває іншу частину артефакта…

Світ навколо раптом почав спотворюватися. Повітря загусло, наче мед. Джунглі ніби ожили — стовбури дерев здригалися, листя шелестіло у ритмі биття серця. Алекс притиснувся до неї.
— Нам треба тікати звідси!

Вони відступили на кілька кроків, але земля під ногами розійшлася, відкриваючи вузьку ущелину, що вела вниз — глибоко під коріння. Марія глянула вниз: у темряві світилися золоті жилки.
— Це джерело.
— Чого?
— Енергії артефактів. Вони хочуть об’єднатися!