Розділ 7

Шум стояв такий, що навіть крик тону в гулкому реві — немов сама земля намагалася прокричати свій біль. Марію кинуло об стіну, вона втратила орієнтацію, бачила тільки біле сяйво, що пульсувало в очах.

Вона відчула, як камінь під руками почав ковзати — підлога розділялася на секції, що опускалися у безодню. Її тіло рефлекторно відштовхнулося, руки схопили край платформи. Гарячий вітер шмагав обличчя, сипав пилом і уламками.

— Алекс! — її голос розчинився в реві. — Рафаель!

Вона побачила силует — хтось біг через зруйнований міст, але потік вогню відкинув його назад. Тіні рухались хаотично, як тварини, що рятуються від полум’я.

Серце Сонця, притиснуте до грудей, билося — живе, гаряче, небезпечне. Здавалося, що воно намагається вирватися.

Десь позаду прогримів ще один вибух. Стеля обвалилася, і світло другого артефакту - Подиху Сонця розсікло простір, вириваючи з каменю нові тунелі.

Марія кинулася вперед. Кожен її крок лунав, як удар по металу, відлунюючи між колонами, що падали одна за одною. Вона знала — залишитися тут означало загинути.

— Алекс! — ще один крик, на межі відчаю.

— Тут! — глухий голос відповів десь зверху.

Вона підняла голову — на уступі, метрів за десять над нею, висів Алекс. Його рука стискала уламок сталактиту, а під ногами відкривалася прірва.

— Не відпускай! — закричала вона, кидаючись до стіни. — Зараз дістану!

Вона обережно сунулася вздовж стіни, шукаючи виступи, тримаючи однією рукою артефакт, іншою — кам’яні краї. Повітря було гаряче, вуха заповнив дзвін, серце билося в скронях.

Коли вона дісталася до нього, Алекс уже не мав сил. Їхні погляди зустрілися — короткий, майже німий момент.

— Тримайся! — вона простягнула руку.

— Біжи, Маріє, — прохрипів він. — Ти повинна винести артефакт…

— Не кажи дурниць!

Вона схопила його за зап’ястя, і в ту ж мить новий поштовх струсив храм. Виступ під ногами тріснув, і обидва полетіли вниз.

Повітря вдарило в груди, як молот. Темрява. Потім — вода. Холодна, крижана, несподівана. Потік підхопив їх, закрутив у вир.

Марія виринула, хапаючи повітря. Світло від артефакта тепер мерехтіло під водою, наче жовте око чудовиська. Вона бачила, як Алекс з’явився поруч, борсаючись, намагаючись плисти до берега.

— Сюди! — крикнула вона, вказуючи на вузький тунель праворуч.

Вода ревіла, несло уламки, гілки, навіть частини стін. Але вони пірнули в бічний потік, і раптом усе навколо змінилося: тиша, темрява, лише дихання і краплі, що падали з каменю.

Вони вибралися на берег. Дихали важко, кашляли, тремтіли від холоду, хоч довкола було спекотно.

Алекс першим заговорив:
— Рафаель… ти його бачила?

Марія похитала головою.
— Ні. Він був позаду, біля входу до зали. Я… я не знаю.

Вона опустила погляд на артефакт — Серце Сонця було спокійним, але всередині пульсувало світло, ніби воно дихало.

— Це все через нього, — прошепотіла вона. — І через мене.

— Не смій, — різко відповів Алекс. — Те, що сталося, — це Левін. Не ти.

Марія дивилася в темряву тунелю. Їй здавалося, що десь далеко чути відлуння його голосу — “Це не кінець. Це — світанок.”

⁘ ⁘ ⁘

Тиша… Та не звичайна — густа, важка. Відлуння вибуху давно стихло. Тепер Марія чула лише своє серцебиття й рівне дихання Алекса.

Тунель був вузький. Стіни виблискували від вологи, але між краплями проступали дивні різьблення — кола, що змикалися у фігури, схожі на сонячні диски. Вони не були частиною відомих культур. Занадто чіткі, занадто… живі.

— Це не частина храму, — прошепотів Алекс. — Тут інша архітектура. Інша епоха.

Марія нахилилася ближче.
    На камені виднівся ряд символів. Її пальці ледь торкнулися поверхні — і камінь відреагував. Лінії спалахнули м’яким золотавим світлом.

Алекс відступив.
— Що це було?

— Я… не знаю, — Марія дивилася, як вогники пробігли стіною, утворюючи карту — суцільний лабіринт під землею. — Але здається, артефакт залишив тут відбиток.

Артефакт у її руках наче підтвердив це — він засвітився сильніше, пульсуючи в унісон з лініями на стінах.

— Ти відчуваєш? — спитала вона. — Він веде нас.

— А може, у пастку, — відповів Алекс. — Ми навіть не знаємо, куди йдемо.

Марія кивнула. Але вибору не було.

Вони рушили вперед. Кожен крок лунав глухо. Повітря ставало важчим, вологішим, запах каменю змішувався із чимось гірким, як палений метал.

Тунель розширився, перетворюючись на величну залу. Тут було тихо — занадто тихо. На підлозі лежали уламки статуй, обличчя яких стерлися часом.
Лише одна з них збереглася — фігура жінки з витягнутими руками, у центрі долонь якої виднівся виріз у формі круга.

— Це… схоже на приймач, — прошепотів Алекс.

Марія підняла Серце Сонця. Світло всередині нього здригнулося — як від відгуку. І тоді вона почула. Тихий шепіт, схожий на подих вітру крізь скелі.